Глава 3.2

Марко годував ненажерливе полум'я сухим хмизом і зачарованими травами, які взяв у дорогу від матері, щоб захищатися від нечисті. Вони закінчувалися, на наступну ніч вже не вистачить. Але без таких трав жоден гуцул не йшов у гори, адже ніколи не знаєш, кого там зустрінеш... Втомлений хлопець після бесіди з лісовиком і водяником бажання зустріти іншу нечисть не відчував, хоча і хотів скоріше дізнатися шлях до Зеленого озера. Йому зараз хотілося тільки одного – заснути міцним сном, щоб з самого ранку бути сповненим нових сил для пошуку вінка, примхи для коханої Мар'яни...

Але сон не йшов, замість цього кружляли прокляті важкі думки. Про те, що він ніколи не знайде вінок, не повернеться в рідний хутір, не подивиться в очі Мар'яні... Не зміг він виконати обіцяне, не зміг подарунок відшукати, то й не має права ставати з коханою на рушники! А бачити, як віддадуть горду гуцулку за когось іншого, сил не було.

Краще вже тоді бродити лісами, поки шерстю не поросте, як дика людина, про яку розмови між хуторянами ходять. І навіть, здається, змирився Марко з тим, що назавжди залишиться в горах, поки привидом або блазнем не стане...

Хлопець вибрав вдале місце для ночівлі – рівне, захищене від вітру. Підкинувши хмизу в вогонь, Марко сів на великий камінь біля вузлуватих коренів старого дерева, чекаючи, поки приготується м'ясо на рожні. Ще вдень, до зустрічі з карпатськими духами, вдалося зловити зайця-русака, так що їжі ще й на завтра вистачить. Це добре – можна буде йти далі, не відволікаючись на полювання.

Тільки ось нічого не хотілося – туга душила, чорна і глуха туга. Хоч іди та зі скель на гострі камені кидайся, щоб світла білого не бачити!

Швидко повечерявши, Марко знову заглибився у свої гіркі думки, не залишали вони його, так і кружляли чорними птахами. І вирішив для себе хлопець – ніколи він не відмовиться від пошуку подарунка для нареченої, навіть якщо все життя проведе в згубних лісах...

Вечоріло, сонце вже позолотило верхівки ялин, але потужна, густа і широка крона молодих дерев майже не пропускала бурштинові промені, розкинувшись над галявиною навісом величних смерек. Підлісок був похмурий, вкритий висохлими квіточками, які чекали весни, щоб знову розпуститися, граючи на вітрі білосніжними пелюстками.

Величезна стара смерека височіла поруч з Марко, її нижні, опущені до землі гілки вже пустили нові коріння, щоб зовсім скоро прорости окремо... Неподалік шуміли сухим листям буки і зеленіли лісові красуні – ялиці. Навіть у сонячний день у такому лісі похмуро, а зараз і зовсім стало тривожно, під кожним деревом ввижалася загадкова потойбічна тінь... Земля, вкрита килимом опалої хвої, манила прилягти відпочити, а переплетені між собою коріння дерев у згущеному мороці здавалися величезними казковими зміями. Марко чув від старих людей, що колись в лісах Карпат жив дивовижний зміїний народ, зверху ці чудовиська виглядали як звичайні люди, але замість ніг у них блищав лускою довгий хвіст... За допомогою злих чар вони приймали людську подобу і зачаровували людей, забираючи у свої печери та нори...

Марко не знав, як довго просидів, вдивляючись у полум'я багаття, що танцювало серед сутінку, розсипаючи золотисті іскри, тільки від гірких думок відвернув його хвацький крик. У ту ж мить затріщали старі ялини й навіть пригнулися до землі потужні смереки, зашуміли смарагдові трави, трохи підсушені осінніми холодами, і між двох величезних ялин з'явилося чудовисько... Страшне й кошлате, з білою шерстю й блакитними очима, які палали в темряві, з гострими кігтями та іклами, що стирчали з чорного рота... На лісовика схожий, але не лісовик... І в цю мить здивований і переляканий Марко побачив на грудях чудовиська величезну рвану рану, по краях якої запеклася чорна кров.

– Хто ти такий і чого шукаєш у лісах і полонинах? – пролунав з пащі лісового духа хрипкий людський голос.

Марко відсахнувся від чудовиська, але запитав, намагаючись не показувати свій страх:

– А хто ти такий і що по лісу вночі бродиш?

– Я лісовий чоловік, хочу зігрітися біля твого вогню.

Тут леґінь схопив сокиру і поклав перед незваним гостем вістрям вгору, як його батько вчив, коли брав з собою на полювання. Це надійний спосіб захищатися від нечистих.

– То сідай, – тихо сказав Марк, поглядаючи з-під чорного чуба сірими очима, в яких клубочилися грозові хмари. Після зустрічі з лісовиком і водяником він уже нічому не дивувався, але вирішив, що обережність не завадить – хто знає, що з'явилося зараз з гущавини, щоб попроситися до його вогню?.. Чимало таємниць і чудовиськ ховає карпатський ліс під своїми кронами...

– Не бійся мене, – загудів дух, але сідати до багаття не став, хоч і питав дозволу. – А давай-но ми краще потанцюємо?..

І в ту ж мить чорним вихором закружляв навколо Марка загадковий лісовий танцюрист, вкритий кошлатою шерстю. А потім ніби вітер підняв хлопця, з легкістю відірвавши від землі, – так швидко літав у своєму танці біля вогню дух-зустрічник. Він завзято підкидав ноги та хвацько кричав у темряву... А потім почав шепеляво наспівувати: «Людже люджем грають-співають, а ми собі так, а ми собі так!» (*«Люди людям грають і співають, а ми ось так». прим. автора).

Марко не розумів, як довго тривав цей дивний танець посеред густого ялинника, тільки зупинився дух-вихор аж під ранок, і хлопця, майже знесиленого, опустив на галявину – ту саму, де вже прогоріло багаття, лише сивий димок вився в передсвітанкових синіх сутінках...