Довго ходив-блукав Марко, по козячих стежках на високі скелі забирався, безстрашно спускався в глибокі темні печери, де за повір'ями жили мари та лісовики, в ялинниках згубних у всі яри та кущі дивився, раз у раз зустрічаючи серед високої смарагдової трави зелені вогники чиїхось очей, що пильно дивилися з сутінків... Все шукав парубок таємничих русалок та чарівну стежинку до них.
І ось одного разу, засумувавши, сидів він біля верби, яка тонкі ламкі гілки в холодній воді полоскала, та гнав геть чорні думи. Але кружляли вони хмарами, колесо водили, немов душі померлих в русальні дні, – що далі робити, як бути? Як встигнути вчасно принести Мар'яні віночок русалчин?
Пройшов Марко цього ранку широку леваду, де притулились до гірського схилу кілька невеликих хаток, критих соломою, і проводжали люди його стурбованими поглядами, йшов парубок все далі в дикі краї, і все сильніше згущувалися чаклунські тумани між ялинами та соснами... Підняв погляд Марко – попереду шелестить розлогими кронами великий і тінистий смерековий ліс. Вітер шепочеться з сухим листям на вербі, а парубок, відкинувшись на м'який трав'янистий килим, дивиться на небосхил, на мереживо білосніжних хмар.
Гучний хрускіт сухої гілки. Марко кинув погляд у той бік – звідки тут люди? Селяни боялися цього лісу, ще попереджали його, щоб не ходив, – загине на його зачарованих стежках. Але ось з острахом хлопець зрозумів, що це не людина йде до нього по високій ламкій траві, але й не звір, хоч і заріс вовною... адже хіба може звір прямо ходити на задніх лапах? Такого Марко ще не бачив.
Те, що наближалося до нього, було високим, вкритим рудою кудлатою шерстю, з зеленими круглими очима та довгими, до землі, руками.
Обережно піднявшись із землі, Марко дістав із-за пояса ніж, хоча й розумів — якщо до нього нечисть крадеться, навряд чи зброя допоможе. Але все ж, відчуваючи прохолоду кістяного руків’я, він ставав спокійніше.
— Ти мене не бійся, я тобі зла не заподію... — низьким глухим голосом сказала ця потойбічна істота, сіла біля річки, ноги у воду спустила, піднявши намул і пісок із дна.
На ніж у руці Марко дивний гість із лісу й уваги не звернув, тоді хлопець дух перевів і сховав його. Тільки розлютить лісовика, а лють нечистого небезпечна, згубна... Здається, і справді це лісовий дух вийшов, не побоявся показатися людині...
— Хто ти? — тихо запитав Марко.
— Ти сідай, перехожий, сідай, поговорити треба, — пробурмотів лісовик, дивлячись на хлопця страшними очима, в яких морове болото розстилалося.
— І про що ж говорити будемо? — Марко сів ближче.
Перший страх його минув, і тепер дуже хотілося дізнатися, що ж це примарному духу лісу від нього потрібно. До людей вони рідко виходять, ховаються зазвичай серед корчів і коріння старих сосен, у листі торішньому та хвої сухій, голоси їхні — наче вітер осінній, навіюють чарівні сни... Не люблять людей духи, хоч не в страху тут річ... Просто надто різні їхні світи, й немає місця серед людей чарівним істотам. Приносить це тільки біди. У Потойбіччі своє життя. Хоча яке то життя?.. Мертвий світ, сповнений туги та злого чарівництва… хто піде на Той бік життя, той ніколи не повернеться. Якщо тільки якийсь дух не допоможе вибратись.
Тому й людям не можна переступати невидиму межу у світ духів. А Марко наважився, прийшов у чаклунський світ Карпат, мабуть, тому й незадоволені жителі гір і лісів. Не люблять вони, щоб їх тривожили.
Про те, як назад, у світ людей, буде стежину шукати, хлопець ще не думав. Але вірив, що вибереться з трясовини потойбічних боліт.
— Говорити будемо про те, навіщо ти блукаєш гірськими схилами, — буркнув Лісовик, підняв камінчик, покрутив його в руках і кинув у воду. Розважався, чи що, так?..
— А тобі яке діло? — Марко стривожено глянув на Лісовика, починаючи розуміти, що допомагати нечистий навряд чи йому стане. Нехай не допомагає — аби не заважав.
— Ось почекай, Водяник прийде, пояснить краще за мене. — Лісовик задумливо дивився на хлопця своїми страшними болотними очима. — І хотів би я тобі допомогти, та не можу. І ніхто не зможе. Нічого людині робити у світі примарному, розумієш?
— Думаєш, в радість мені блукати лісами в пошуках русалок? — Марко в розпачі вдарив по стовбуру верби, так, що листя з неї посипалося. — Але якщо не знайду я цей клятий віночок, не віддадуть за мене кохану, а без неї мені життя не життя! Знати хочеш, хто я? Хто горя не знає — нехай мене запитає!
Промовчав Лісовик на ці слова, тільки зітхання його важке пронеслося над водою. І зрозумів Марко остаточно — допомагати примарний дух йому й справді не збирається. Але ось запінилася вода біля берега, і вискочив із глибини мокрий стариган із кошлатими зеленими патлами, що стирчали в різні боки на величезній голові... Вкритий він був блискучою лускою, шматками старої рибальської сітки, в якій заплуталися водорості, маленькі рибки й пелюстки латаття, а на тонкій шиї Водяника виблискували перламутром мушлі.
Вода — його царство, де все йому підвладне, де панує він не тільки над рибами й русалками, підводними дівами — не тільки над тим, що живе у воді, а й над тим, що до води наближається.
Знав Марко, що всім, кому доводиться жити дарами води — рибалкам і мірошникам — потрібно ладнати з Водяником, і біда тому, хто з ним посвариться. Але дедалі частіше люди забувають про те, не дбають про озера й заплави, ображають духів водних, ті й мстять потім — розливами річок, греблями зруйнованими. А ще, кажуть, останній час в горах дівчата стали пропадати — чи самі тонуть, чи Водяник тягне — про те невідомо.