Глава 2.2

А Марко тим часом ковтав пил широких трактів, обійшов він усі стежки, але ніхто, кого він зустрічав, ніколи не чув про Зелене озеро. Важко було йому в дорозі, не помилилася в цьому Мар'яна, – у високогір'ї ночі холодні, дні дощові, іноді в горах і сніг міг випасти, не дивлячись, що в долинах сонце по-літньому зовсім припікало.

У горах – майже зима, а ось карпатські низини вкриті буковим килимом зеленим, такими густими і дикими лісами, що блукати ними одне задоволення. За день не зустрінеш жодної живої душі, ні села, ні мисливської хатинки – ніби й зовсім людям вхід у заповідні місця заборонено... Сонячні промені золотими стрілами пронизують пухнасті крони, монетками розсипаючись по траві, павутинка на кущах ожини здається сплетеною з тонкого мережива – дивна та ажурна, з діамантовими крапельками роси. А стежки неходжені зміями звиваються між старих дерев, ведуть Марко все глибше, за буреломи, за мохи і болота...

Полювання, трембіта і ватра, ясне багаття стали вірними друзями і супутниками парубка. Щовечора, ледь тільки з ярів піднімалася синя тінь сутінок, Марко під трембітні наспіви полонин розпалював вогонь, і над горами або в лісових хащах стлався туманним мороком сивий дим від ватри. Іноді парубок танцював з невеликою сокирою в руках звичний з дитинства аркан, щоб прогнати злих духів. І, попри втому, тугу і смуток, що вели його лісами і долинами, молодий легінь із задоволенням дихав вільним повітрям, коли дивився на рідний край з високих скелястих обривів або зелених вершин, вкритих густим тінистим ялинником.

Змішані ліси, де росли буки, граби, клени і ясени, змінювалися смерековими. А на заливних левадах грілися під останніми темними промінчиками верби і гірчаки... Осоки та анемони, білоцвіт і проліски, що зацвітуть ранньою весною, ховалися серед різнотрав'я, в якому зустрічалися молочай і щавель... Біля лісистих гір шепотілися з грайливим вітром ковила і костриця, і стояв на сторожі на шляху чагарник зі шкірястими овальними листочками – він розпуститься на початку літа яскраво-рожевим дрібним цвітом... Іноді у високій траві виднілися півники, вони тільки відцвіли, і сухі пелюстки їх попелом встеляли землю.

Ходив Марко сонячними світлими дібровами, що майоріли осіннім різноколірним листям на передгір'ях, розкривали вони парубкові свої обійми, кликали в золотисто-зелений світ своїх мрій. А дуби-велетні з грубою корою, темно-сірою, потрісканою, здавалися казковими чудовиськами, що вийшли зі своїх печер погрітися на осінньому сонечку. Лише іноді розростався там хитрий бук, намагаючись за допомогою густого підліска витіснити величного господаря цих місць.

Того дня, коли трапилася дивна незвичайна зустріч, таким ось світлим лісом і йшов горець у пошуках таємничих Зелених озер. Між деревами повз густий підлісок — ліщина і дерен, терен колючий, глід, чиї ягоди блищали, наче самоцвітні камінці... Заважали кущі швидкій ході, раз у раз чіплялися тоненькі гілки за одяг, а трава на галявинах, що траплялися на шляху, високо росла і ще не вся посохла — так і вабила присісти, відпочити... Лагідним зеленим морем здавалася вона, і коли прилітав волоцюга-вітер, якому на відкритій галявині дерева не заважали бешкетувати й бавитись, то здіймалися хвилі в траві, і торкався долонею Марко цієї шовкової ніжної зелені...

А яскраві осінні квіти розпускалися зірками ясними під величезними деревами... іноді серед лісового різнотрав'я — і зовсім дивно! — зустрічалися і степові ковили... А влітку тут зацвітуть зірочки анемон, і суцільний білосніжний килим піною розіллється під тінню старих дубів.

Шлях далі лежав — і незабаром почали з'являтися клени та ясени, берізки з липами, навіть дикі яблуні спливали медовими соками в напівтемряві старого лісу. На одній із галявин, зігрітій осіннім сонцем, Марко побачив величезне повалене дерево, а оскільки вечоріло вже, та й сутінки повзли з ярів, вирішив парубок тут заночувати.

Розпалив багаття, влаштувався біля вогню, та й задрімав, втомившись від довгої ходьби...

Знову снилися йому дивні русалки, знову пустували в туманному мороці... тільки не кам'янисті склепіння печери тепер височіли навколо, а стояли дерева-охоронці. І танцювали примарні діви серед дубів, і не ворухнулася жодна травинка під їхніми ногами, лише роса з'являлася там, де довгі сорочки торкалися землі.

Простягали русалки тонкі руки-тростинки до Марка, співали тужливі пісні, заколисували тихими голосами... і здавалося парубку – ступи лише в коло цих красунь, ніколи вже не повернешся до людей. Зачарують, заколисають своїми піснями. Кинувся він геть від них, біг крізь ліс, падав, спотикаючись через коріння дерев і старі моховиті пні... і здавалося легіню, кінця-краю не буде цьому сну проклятому.

Прокинувся він на світанку, змерз до кісток – багаття прогоріло, вугілля вже тепла не давало... Прокинувся і бачить, край сорочки обірваний, а уві сні він якраз ним за гілку якогось дерева зачепився. Сон то був?

Чи наяву русалки приходили?..