Глава 2.1

ГЛАВА 2

А Мар'яна спершу й горя не знала, доки блукав Марко в пошуках таємничого Зеленого озера карпатськими схилами. Дні в гірському селищі йшли розмірено, неквапливо, так само гнали вівчарі отари на полонини, так само співала-плакала трембіта між стрімких скель, так само шелестіли сухим листям осінні дощі...

Іноді з сумом згадувала дівчина про сміливого горянина, що пішов шукати чарівний віночок, з досадою думала — і навіщо відправила парубка за цією марою ганятися? Але сказаного не повернеш, зробленого не зміниш, і гуцулка мріяла тепер тільки про те, щоб вчасно повернувся її суджений, бо брати постійно нагадували про обіцянку свою.

Якщо не прийде Марко до Русального тижня, віддамо, мовляв, тебе, гордячко, за першого стрічного...

А разл як нареченим горбань виявиться чи... кривий-косий? Раптом то старий дідуган буде? Тільки тепер Мар'яна зрозуміла, що накоїла, але пізно — залишалося одне лише. Марко чекати.

І вона чекала. Чекала покірно й терпляче — сама від себе такого не очікувала, що зможе примхи стримати. Мабуть, надто вже до серця горець припав.

Та одного дня охопила її така туга чорна... зміями вона обплела серце, і не могла Мар'яна збагнути, чому біль такий — вогнем палає душа, тремтить в підребер'ї й порожньо стає в грудях, наче випалено там усе. Ніби лише попіл та зола замість серця...

Зранку, як заведено, дівка до хліва пішла, щоб худобу нагодувати, але з рук усе валилося — то відро перекинеться, то граблі падають із гуркотом, то сіно розлітається... Нічого не хотілося робити...

Осока суха на стелі ледве тремтіла від поривів вітру, а Мар'яна ледве сльози стримувала — відчувала вона, трапилося щось із Марком.

Повернувшись до хати, де підлога застелена була татарським зіллям — травами чарівними, що злих духів проганяли, — Мар'яна тихенько підійшла до віконця, біля якого стояв букетик із сухого чебрецю й любистку, та й задивилася на квіти. І здалося їй у цю мить, що життя її скоро стане сумним і безбарвним, сірим, попелясто-пиловим... таким самим, як стебла сухих трав. І тільки повернення Марко, якого сама ж прогнала, зможе знову повернути їй бажання жити й радіти цьому життю...

Дівчина нудилася вдома, то й пішла на заливні луки, що простягалися поруч із селом. Зеленим морем з рідкими острівцями волошок і ромашок здавалися ці поля – і аж до самих гір вітер гнав трав'яні хвилі.

Не шкодуючи сорочки та спідниці, сіла Мар'яна на пагорбі, милуючись гострими вершинами гір, верхівки яких підпирали нескінченну блакить неба... Сонце припікало, ніби літо повернулося – і здавалося, що це ласкаві дотики материнських рук, про які дівчині завжди залишалося тільки мріяти.

Смарагдові вершини карпатських гір, вкриті килимом з ялин і сосен, тонули в білій димці туманів... вітер ніжно торкався розпаленого обличчя Мар'яни й ніс аромати хвої та лугових трав, будив приємні спогади. Як вона любила свій край! Край теплого сонця, високих гір і тінистих лісів... розкинулися вони до самого горизонту, стародавні, похмурі, ховаючи під кронами старих дерев казки й легенди.

І здається, що ось-ось оживе чарівництво і вибіжать на луки тонконогі мавки з довгим волоссям, що зеленими трав'яними хвилями спадають на порожні спини... Закрутяться лісові панни у хороводі, але не хитнеться ні травинка, ні травинка під їх кроками, немов і нікого немає... Здається, з річок і вирів вилізуть старигані, вкриті ряскою і риб'ячою лускою, і виведуть вони до людей малюток-потерчат, тих, кого матері погубили, тих, кому вічно жити під корчами, серед боліт, тих, хто шукає ласки і тепла, а знайшовши – губить душу людську, випиває силу світлу дочиста... губить, бо не вміє любити – не навчили за життя, що з них взяти.

Здається, з вітром несеться виття вовкулаків, і сіра зграя дощовою хмарою летить над лугом... але різкий звук трембіти розігнав тіні іншого світу, повертаючи Мар'яну у світ людей.

Довго вона ще сиділа на лузі, слухаючи шепіт трав і пісні вітру, і лише коли стемніло, і пастухи почали звуками трембіт заганяти овець, повернулася додому. У повітрі пахло дощем, і хмари ставали все чорнішими, все злішими, далеко блискавки розсікали небо сталевими розчерками. Мабуть, дощ буде не один день... Як там Марко? Де її коханий? Важко йому, напевно, у пошуках віночка...

І знову засумувала красуня-гуцулка.