Глдава 1.3

Не чув цього Марко, вже вибіг він із хати Мар'яни та її братів, що тонула серед яблунь і вишень, — скидали дерева ламке листя, ніби сором'язлива наречена вбрання своє дівоче... та не дивився Марко навкруги — мерщій, мерщій у дорогу! У ліс, у хащі дрімучі! У болота згубні, до озер високогірних... куди завгодно. Швидше на пошуки віночка чарівного з сонце-рутою звабливою! Серце з грудей вистрибувало, але не від хвилювання чи тривоги — від щастя. Скоро, зовсім скоро — впевнений був Марко — знайде він віночок цей, і красуня Мар'яна дружиною його стане... Не сумнівався парубок, що з легкістю зможе виконати її бажання.

Навіть не зібрав він торбинку собі в довгу дорогу — лише ту, з якою зі свого хутора прийшов, схопив похапцем, забувши, що тільки сиру шматок там залишився, та у флязі — на самому дні — вода кринична.

На лузі розливному Марко застиг, біг вгамувавши, щоб перепочити трішки, — і тут небо зачервоніло, ніби кров'ю вмилося... А вітер приніс запахи трав і квітів.

І дихав, надихатися не міг хлопець повітрям гірським, сповненим ароматами смоли, що смереки та сосни світові дарували. Хвилюючий голос трембіти з сусідньої полонини кликав скоріше в дорогу, почувся м'яти аромат, різнотрав'я лісового, квітів осінніх — яскравих, соковитих, чарівних...

Пішов далі Марко — і стежка повела його високо в гори.

Спокійну долину змінили скелясті виступи, де гірська річка з шумом мчала своїм кам'яним річищем, і густа синя тінь падала від сосен — гілки їхні, товсті й сучкуваті, закривали небо, і сонце ховалося за щільним пологом. А як вийшов на широку галявину Марко, дивиться — небо вже колір змінило, віддало теплу синь осінню, підфарбовану червоним сонячним маревом, набуло сталевого кольору, злого та грозового.

Хмари чорні хоровод завели над лісом — клубочаться, танцюють, ніби чорти з чаклунками, в плащі димчасті закутані. Перші краплі дощу застукали по траві та корі сосновій... задушливий запах смоли та грибів, вітер різкий, поривчастий... холодно стало, незатишно та сиро.

Хмари грозові по небу мчать — швидко, ніби підганяє їх вітер.

Похмурі вони, грізні. Серед сірого покривала цього, що небо на землю накинуло, орли з'явилися, а природа затихла перед бурею, все живе по норах і дуплах поховалося, по печерах скелястих... Знав Марко, що грози багатьох людей зі світу зжили, от і почав думати, що робити, де сховатися від стихії.

Загримів над гірськими вершинами грім, і яскраві блискавки полетіли між небом і землею, як вогняні стріли... завмерло все під темними небесами. У пошуках укриття Марко знайшов печеру, вхід до якої був майже завалений величезним каменем, порослим мохом.

Парубок ледве протиснувся в щілину — але вибору не було, дощ і не думав припинятися, він різками шмагав по плечах, збивав з ніг, холодними зміями заповзав під сорочку.

Величезні вогняні стріли-блискавки розсікали небеса, низькі чорні хмари воронячою зграєю кружляли в дикому шаленому танці над верхівками старих смерек... гори завмерли перед силою грози. Марко застиг на порозі печери, зі страхом і хвилюванням дивлячись, як діви Громовиці переслідують ворогів своїх — злих духів, привидів, що колись були чаклунами. Побіжно поглядаючи на свинцево-чорні хмари, хлопець залишався за каменем, хоч і небезпечно було стояти на порозі печери... але не міг він відірвати зачарованого погляду від шаленого танцю стихії. Блискавка осяяла гори золотистим світлом, і скидалася вона на коріння дерева, що розрослося в піднебессі...

Невдовзі Марко знайшов у собі сили відвести погляд від візерунків із золотих блискавок, що спалахували на чорному шовку небес, і відступив від каменя, зробивши крок углиб печери — сухо тут було, хоч і ненабагато тепліше, ніж у дощовому лісі. Сів парубок, підтягнувши коліна до грудей і обхопивши ноги, зчепив долоні замком. Сходження поспіхом виснажило Марко, і тільки зараз подумав він про те, що з собою ні їжі, ні води з запасом не взяв — добре хоч із ножем мисливським ніколи не розстається... так поспішав у гори, наче зачарував хтось його.

Промайнула думка блискавкою шаленою — раптом його Мар'яна чарівниця? Одурманила, до погибелі звела... Але відігнав хлопець думки ті чорні.

Вірити він хотів обраниці.

Оглянув Марко печеру — один голий камінь навколо, багаття розпалити нічим, та й сил на це не залишилося. І тільки-но заплющив він очі, як сон миттєво прийняв його у свої обійми.

Дивні, але красиві сни снилися Марко... ніби танцює він у колі юних дівчат, волосся у них довге, до землі хвилею зеленою плескоче — але колір чарівних кіс дуже... русалчин. Русявий із прозеленню. А вбрання і того дивовижніше — сорочки білі, немов саван похоронний, вишивки немає ніякої — ні на горловині, ні на подолі, ні по краю рукава. І б'ються подоли, ніби намоклі вітрила, до ніг тонких липнуть... Усім гарні дівчата — і обличчя виточені, наче мальовані, і тіла ладні, наче скульптор виліпив, але шкіра — мертвотно-бліда, до синяви... І сміх у дівчат дивовижний — наче клекоче вода в чані, і сумний він, тривогу будить у Марка, тривогу і страх моторошний. Потойбічний.

Ніби змії по плечах повзуть-лоскочуть — ось що від сміху того здавалося.

Та ось бачить Марко — на волоссі, що відливає зеленню болотяною, вінки з незабудок і волошок... синіх, наче небо над горами в яскравий полудень, коли сонце щедрим золотом на поля й луки світло своє ллє... Палають у вінках вогнями червоними неземні квітки казкові — рута чарівна, і видно її здалека, наче світло чаклунське будь-яку темряву розігнати може, висвітливши ніч безмісячну.