Глава 1.2

Йшли роки, пливли річкою поміж полонин гірських, і ось менше парубків стало поріг Мар'яни оббивати, багато хто полишив сподівання взяти за дружину гуцулку горду та примхливу, знайшли собі наречених поступливіших, хоч і не таких вродливих, — та тільки надто не цим не переймались. Сім'ї завели та й жили собі, як пращури заповіли, — на пращурівській землі ґаздували, на високогірних полонинах отари випасали, на полювання до лісу ходили.

Але все ще файна дівка Мар'яна була, і багато хто не міг від неї погляду відвести, хоч і не зуміла вона вдачу свою приборкати, чим засмучувала сильно братів своїх. Янко і Гнат сестру любили понад життя, оберігали її, дбали, але все ж терпінню їхньому кінець прийшов.

Однієї осені не витримали вони, бо останнього нареченого прогнала сестра — красеня Марко, про якого всі дівчата мріяли. Був він чорнявий, ставний, немов ясен, сміливий був і сильний, роботи не боявся... По серцю припав він братам, та тільки Мар'яна знову за своє взялася. Співала дівка стару пісню — не піду за нього, занадто гарна я, щоб за звичайного парубка заміж іти!..

Мати Маркові одразу сказала, як побачила, що він сватів збирає до гордої гуцулки:

— Не ходи, синку, не ходи, рідний, не потрібен ти там, коли панам гарбуза виносили — тільки на сором ходити до найди цієї, на сміх підніме тебе. А якщо й погодиться — навіщо тобі така жінка лінива? Най її, Мар’яну ту! Тільки пісні співати та хизуватися вродою своєю — ось і все, що вміє Мар'яна твоя! А те, що файна вона, тай краса йой не вічна, синку. Постаріє-подурніє, ось тобі й уся врода її! Не жєлуй за нею, не тужи. Чичку знайшов! Та й що спільного у вас? Я тобі дівку висватаю ґаздівського кореню, доброго ладу, лагідну та щиру, вздріти ще встигнеш... Буде тобі ґаздиня в домі.

Але син її впертий був, не терпів указівок — як жити йому та що робити, був сам собі голова. Не став він слухати материнських порад.

— Не потрібна мені інша! Хоч усе життя буду Мар'яну чекати — дочекаюся, що вона не скаже — все зроблю, тільки б моєю вона стала! Одружуся тільки на ній, одна вона мила мені! — і горів погляд Марко, коли збирався він у дорогу — хутір його рідний далеко був від Мар'яниного.

На слова такі злилася його стара мати, але нічого вдіяти не могла — любив син її Мар'яну так міцно, як тільки може любити дівку леґінь молодий.

Довго він Мар'яну свою вмовляв, зірки з неба обіцяв дістати, всі бажання виконати, але тільки сміялася над ним гордячка. Сміятися сміялася, а погляд молодого гуцула по серцю її ножем пройшовся, ніби розкришився обладунок кам'яний. Але не схотіла Мар'яна, щоб зрозумів парубок, що сподобався їй. Помучити його вирішила.

— От чекай, — сказала вона з насмішкою, — то ти й справді мене взяти жінкою хочеш? І на все готовий, щоб на рушник зі мною ступити? І все-все зробиш, що забажаю? Будь-яку забаганку виконаєш?

— Сама знаєш, Мар'яно, не жити мені без тебе — згасну, як багаття осіннє, тільки попіл і залишиться, — і сумний голос був у Марка, не смів хлопець і поглянути на дівчину, що краяла його серце. — Що хочеш, проси — все зроблю.

— Тоді принеси мені віночок русалчин! Той, про який пісні співають, — з волошок і маків, і щоб була вплетена в нього чарівна квітка червоної рути — її по горах і долинах який вік шукають та знайти не можуть. А коли принесеш мені подаруночок оцей — одразу заміж за тебе вийду! Бегме! Слово моє вірне! — Мар'яна відвернулася з гордовитою усмішкою, косу за спину перекидаючи. І не помітила, як хльоснула Марко по обличчю кінчиком коси своєї — але змовчав він, проковтнув і цю образу.

Здивувалися брати її, почувши розмову таку, — на вірну загибель посилала сестра вірного Марко, в інший світ, на той бік... в потойбіччя кляте, до духів та мар, до чаклунів злих та лісовиків із мавками... Не щадять ліси карпатські того, хто руту чарівну шукає, не щадять того, хто сам іде у темряву холодну. Не щадять... Вб'ють леґіня духи нічні, довіку потім Мар'яна спокою не знайде.

Розлютило братів, що так чинить вона з Марком, і тоді старший, Гнат, сказав сердито:

— Гаразд, сестро, нехай іде Марко, якщо вирішив так, але трохи менш за рік даємо ми йому, щоб знайти тобі вінок чарівний. Якщо на русальний тиждень влітку не принесе він його — віддамо тебе заміж за першого стрічного! Хоч за косого, хоч за кульгавого, і сльози твої та вмовляння не допоможуть!