Едем

Край українського села стоїть господарство.
Як кажуть місцеві — ґрунт.
Площу на цій території займає кілька хатин із сірим шифером і штукатуреними такого ж кольору стінами. Огороджений наш керунок парканом із профнастилу, який із двох сторін сходиться в центрі кованими воротами.

Відчинивши залізну хвіртку й ступивши на подвір’я, ми бачимо привітні сірі стіни хатинок, що контрастують на зеленому тлі травички. Хоч стіни й сірі, але вони рідні, дихають теплом дня, сонцем, що нагріло бетонну доріжку, яка тягнеться білою смугою впоперек двору.
Босими ногами ми йдемо гарячим бетоном на ґанок, де під вікном хатини, на старій лаві, сидить бабуся. Ми сідаємо поруч, розмовляємо, п’ємо холодний компот — доречний у цей спекотний день — і їмо смачні пиріжки.

Згодом тінь ґанку стає довшою. Бабуся йде до своєї хатчини — дивитись телевізор або, може, читати газету. По дорозі вона ніжно цілує нас у голову. Ми підіймаємось, повні сил і бажання дослідити цей світ, у якому опинились. Усередині щось шепоче, що тут час зупинився. Та годі — тут його взагалі не існує.
Тут завжди літо. Тут завжди сонце. Тут завжди синє небо. Тут завжди курличе сизий голуб на вербі край городу біля потічка...

Ми біжимо через двір, а зелений килим м’яко лоскоче стопи. Хмільна посмішка натягується на губах. Сонце виблискує на спітнілому лобі, груди ковтають чисте повітря.

Дібравшись до паркану, бачимо за ним зелене море: розкішні картопляні пагони з синьо-білим цвітом, поруч — ліс струнких кукурудзяних стебел, а збоку — грядка смарагдових повзучих огірків. Ми дивимось і напуваємось цими вітамінами для очей.

Поміж зеленого океану, на шкірі землі, ми помічаємо коричневу стежину, що веде схилом до дзюркотливого потічка. Спускаємось похилим городом по теплому чорнозему. Рідна земля гріє босі ноги.
У повітрі застиг час — разом із ароматами м’яти, чебрецю й зеленої цибулі.

Чим ближче до потічка — тим гучніше плюскіт води, дзижчання комах і поодиноке кумкання жаб. У невисоких вербах, схилених над водою, тріпоче дрібне птаство: чорні шпаки шугають зграйками, горобці сваряться, а сині ластівки кружляють низько над осокою.
Коли ми ступаємо на залізну кладку й перетинаємо потічок, над головою чомусь сумно курличе голуб. Але на душі — добре, спокійно. Ми щасливі. Ми ж тут — назавжди.

Залишивши позаду квітучий город, що пахнув м’ятою й гудів комашнею, ми опиняємось на мочарі серед гострої й високої осоки. Запах вологої трави й земноводних амфібій обволікає простір довкола.
Кожен крок віддає смішним чваканням, між пальців виступає холодна вода. Тепле сонце гріє смагляве обличчя, і ми бачимо попереду те, куди весь цей час ішли: великий скелястий підйом. На вершині пагорба відкривається найкращий вид для нашого юного ока.

Ми перетинаємо осоковий ліс, пробиваючи шлях палицею з сухої верби. Підйом довгий і важкий: босі ноги б’ються об гострі скелі, солоний піт заступає очі. Але ми йдемо — повільно, впевнено. Нас тягне ціль. Нас кличе краса.
 

Минає багато часу, але день залишається тим самим — літнім і теплим. Він ніби штовхає нас уперед, наказує не здаватись.Він обіцяє, що ніколи не закінчиться.
І ми не здаємось.Торуючи шлях засапано, мовчки, зціпивши зуби.

Згодом стопам стає зручніше, схил — пологіший, м’язи втихають, дихання сповільнюється.
Ми тут.
Ми — на вершині.

Легенький вітерець приємно холодить обличчя. Перед очима, мов на долоні, розкинувся зелений океан, перемішаний із різнокольоровими дахами сільських хатин. Наші — он там, найближче до нас: курник із білими вапняними стінами, поруч — стайня й гараж, а далі велика хата, біля неї — мала хатчина з ґанком, де ми сиділи з бабусею. Звідси вони — як сірникові коробки. І нам так хочеться, щоб вони залишились такими, коли ми повернемось. Щоб можна було покласти їх до кишені й забрати із собою — у далекий, далекий світ поза межами цього літнього, теплого дня...

Але поки що — ми тут.
І день обіцяє не закінчуватись.
Ми пам’ятаємо його слова.

Ми сідаємо у високу траву на вершині пагорба, де навколо розкинувся запах польових квітів.
Десь унизу, де старі верби, мов людські долі, нахилились до води, знов курличе той самий сизий голуб...
А згодом і бабуся покличе нас вечеряти...