РОЗДІЛ 35: Демони.

Увага: попередження про контент:
Ця глава містить сцени жорстокості та насильства, які можуть викликати дискомфорт у деяких читачів. За бажанням ви можете пропустити окремі епізоди або весь розділ.

Ми йшли вузькою, але ще прохідною дорогою, що вела на захід. Вона тягнулася поміж рідколіссям, яке ставало дедалі густішим, а небо вкривалося сірими хмарами. Основний шлях, яким мали йти до селища Опале, швидко перетворився на суцільне болото: деінде виднілися відірвані колеса возів, а найменший крок у бік перетворювався на боротьбу з трясовиною.

- Чудово… - пробурмотіла Тара, коли ми втретє застрягли у багнюці. - Ну його. Краще вже через ліс.

Ми звернули на допоміжну стежку, довшу, проте більш суху. Вона вела крізь густіші дерева - похмурі й мовчазні. Лише іноді вітер шелестів у віттях, приносячи звуки різних птахів.

- Чуєш це? - прошепотіла Тара.

Я прислухалася. І справді… Ледь вловимий, але чіткий шепіт просочувався крізь шелест листя. Холодний. Беземоційний. Майже неживий.

«Ідіть… геть… вам не місце тут…»

- Це… нам? - прошепотіла подруга, біліша за крейду.

- Схоже на те, - стисло відповіла я, однією рукою торкаючись руни «Бар’єр».

Магія відгукнулася миттєво. Купол прозорого світла накрив нас саме в ту мить, коли щось зі свистом прорізало повітря. Трісь. Трісь. Трісь. Три стріли зіскочили з бар’єра, падаючи до наших ніг.

- Обережно, - зціпила я зуби і витягнула Аврору з піхов. Поруч спалахнув Нікс - чорне, мов ніч, лезо, яке все ще ховалося під рунами ілюзій.

З-за дерев вискочили тіні. П’ятеро. Високі, зігнуті, з лускатою шкірою й довгими кігтями. Очі світилися мертвим червоним. Їх рухи були швидкими, викривленими, звірячими.

- Драґи… - хрипко прошепотіла Тара, заклякнувши на місці.

Та в повітрі не було тієї важкої, задушливої аури смерті, яку я пам’ятала. Це було… інакше.

- Ні, щось тут не так… - я кинула погляд на кільце й активувала руну «Істинного зору».

Ілюзія спала. Переді мною стояли не чудовиська, а люди. Звичайні бандити, хоч і озброєні. На кожному - артефакти ілюзій: амулети, нашийники, браслети.

- Це не драґи, Таро! - крикнула я. - Це розбійники з дешевими трюками!

Вона не відповіла - лише тремтіла, ніби закам’яніла.

Я не чекала. Рвонулася вперед, ковзаючи по землі мов тінь. Перший навіть не встиг зреагувати - Нікс глибоко розсік йому плече, а Аврора пройшлася по боці. Його крик потонув у загальному гомоні.

Другий нападник зреагував швидше - вихопив меч і кинувся вперед. Я вивільнила «Лезо», світла магічна дуга розсікла повітря й зі свистом ударила в його стегно. Чоловік завив і впав на коліна, зронивши зброю.

- Таро! - закричала я, не озираючись. - Візьми себе в руки!

- Ру… руна… щит! - з хрипом видихнула вона, вливаючи магію в символ на браслеті.

Перед нею раптово виник прозора стіна - саме вчасно. Арбалетна стріла, що летіла просто їй у груди, з гуркотом вдарилась у щит і розкололась навпіл.

- Атакуй! - не зупинялася я.

Її руки здригнулись, пальці ледь доторкнулись до руни. Сліпучий промінь магії вирвався з артефакту і вдарив у грудну клітку одного з нападників. Той завалився на спину з пронизливим криком.

Я схрестила леза. Метал завив, як дзвін, привертаючи увагу, в руках заграла магія. Аврора ожила: «Спалах».

Все навколо залило осліплююче сяйво. Тіні втратили обриси, ліс на мить перетворився на суцільну білу завісу. Бандити засліплено закричали, хтось кинувся навмання в бік, зачіпаючи гілки, спотикаючись.

Я миттєво вивільнила цю ж саму руну, проте цього разу на Ніксі. Слідом за світлом на землю впала густа тінь, яка із-за своєї щільності здавалася матеріальною. Контраст був таким сильним, що навіть я, на мить, застигла.

Але бандити, як і Тара, були повністю дезорієнтовані.

Я метнулася вперед. Один - удар Авророю у живіт. Схлипнув і скрутився на землі. Другий отримав два «Леза» світла - одне по руці, інше по стегну. Кисть з мечем відлетіла вбік, разом із нею - амулет-ілюзія, який мерехтів іскрами ще кілька секунд, перш ніж згаснути.

Я зупинилась у центрі дороги, вся в бризках чужої крові, серце стукотіло у скронях, дихання було рване, глибоке.

Позаду повільно піднялася Тара. Її обличчя було білим, як сніг, а очі - величезними, наповнені страхом. І все ж у руках ще жевріла магія, підтримуючи активну руну «Щита».

- Це… це все? - хрипко прошепотіла вона.

- Ще ні, - відповіла я, витираючи леза об штанину. Потім повільно заховала кинджали до піхов.

- Ти… вони… - Тара проковтнула слину. - Вони мертві?

- Не всі, - сказала я тихо, оглядаючи поле бою.

Один з нападників, обпершись на лікоть, намагався поповзти в ліс, залишаючи за собою кривавий слід. Другий сидів, обхопивши ногу, зі стогоном сичачи щось собі під ніс. Третій судомно тиснув на місце, де ще нещодавно була рука. Його губи були бліді, обличчя сіре, але він був при свідомості.

- Допоможи мені, - гукнула я, витягуючи з рюкзака мотузку й кидаючи її Тарі.

Вона мовчки підійшла й почала допомагати. Її рухи були механічними, як ляльки. Ми швидко зв’язали поранених, затягнувши туго вузли.

- Треба їх підлікувати, - кинула я коротко та активувала руну зцілення.

- А… ті, - тихенько мовила Тара, вказуючи тремтячим пальцем на двоє тіл, що лежали метрів за п’ять і не рухались.

- Їм уже не потрібна допомога, - спробувала я посміхнутись. Але навіть мої вуста не змогли піднятись.

- Ти їх… вбила?

Я подивилася на неї.

- Одного - так. А іншого… - я кинула погляд на труп, у якого ще світилася обвуглена діра від «Стріли». - Ти. І це була гарна атака, до речі.

Тара зблідла ще більше. Вона затулила рота долонями, відступила на кілька кроків… і ... Швидко нахилилась, за мить із її грудей вирвалося все, що вона тримала в собі - і страх, і напруження, і жах.

Я стояла поруч. Мовчала.

- Або ти, або тебе, - тихо мовила я, дивлячись на Тару. - Іншого вибору не було. Не картай себе, зрозуміло?