РОЗДІЛ 34: “Прокляте” село.

- Хм… Чомусь я так і думав, - зітхнув шинкар, опираючись об стійку. - Ви теж прийшли рятувати проклятих?

- Проклятих? - перепитала я, звівши брови.

- Мешканців села, - кивнув він, витираючи дерев’яну дошку ганчіркою. - Кажуть, що від них відвернувся навіть Всевишній. Якщо всі цілителі, які туди вирушили, безслідно зникли - значить, це місце й справді прокляте.

Я злегка нахилилася вперед. Це вже звучало зовсім інакше.

- То справа не в тому, що ніхто не хоче туди йти... А в тому, що ніхто не повернувся?

- От-от, - підтакнув чоловік. - Учора тут був один такий, останній, хто ризикнув наблизитися до Опалого. Цілитель з Тарнхольта, серйозний чоловік… - на мить замовк. - Ледве ноги звідти виніс. Білий як полотно, очі - ніби крізь тебе дивляться. Казав, що за ним гналися демони. Самі справжні.

Тара здригнулася поруч, а я напружено вдивлялася в обличчя шинкаря.

- Демони, кажеш…

- Ага. Сам не знаю, що там бачив, але вигляд у нього був кепський, скажу щиро. Наче з пекла повернувся.

- І де він зараз? - запитала я.

- Пішов учора ж увечері. Сказав, що ніколи більше не повернеться до цього краю. Через центральну арку подався. Більше його ніхто не бачив.

Я трохи замислилася, прикидаючи в думках, скільки людей насправді зникли… і що з ними сталося.

- Зрозуміло, - пробурмотіла я, дістаючи кілька монет із гаманця. - Нам би кімнату на одну ніч.

Я підрахувала:

- Вісім - за ель і молоко. Решта - за нічліг, - простягнула двадцять вісім мідяків.

Шинкар прийняв плату, потім дістав із ящика старенький, іржавий ключ із потрісканим дерев’яним жетоном.

- Тримайте. Сходами нагору, другі двері зліва.

- Дякую, - коротко кивнула я.

Ми з Тарою рушили вгору по дерев’яних східцях, що голосно озивалися кожним нашим кроком. У повітрі віяло сирістю й старим деревом, а знизу все ще лунали п’яні пісні та вигуки.

Стара підлога рипіла під ногами, коли ми нарешті зайшли в нашу кімнату. Просторий, але дещо занедбаний номер на другому поверсі. Свічка, що тьмяно блимала на тумбі, створювала напівтемряву, у якій стіни здавались ще вужчими, ніж були насправді.

Я швидко оглянула кімнату. Один широкий ліжник, накритий товстою вовняною ковдрою, невеличкий стіл і пара стільців - от і весь інтер'єр. На стіні висіла пощерблена картина з пейзажем якогось невідомого озера. На щастя, вікна можна було зашторити, що я відразу і зробила, відгородившись від зовнішнього світу.

Тара мовчки впала на край ліжка, ледве скинувши рюкзак. Вона виглядала втомленою - і не тільки фізично.

Я сіла до столу, витягнула карту і поклала її перед собою. До Опалого залишалося не так вже й далеко - від Велібора менше двох годин пішки. Але в обхід через край лісу, бо основна дорога, судячи з усього, давно перетворилася на болото.

- І навіщо ми в це вплутались… - пробурмотіла Тара.  - Ну добре, допомогти людям - благородно… Але в це село навіть цілителі не хочуть йти! Там щось не так, Ніє!

Я нічого не сказала, лише продовжувала писати нотатки, переглядаючи список магічних рун, які можуть знадобитись. Відмітила руну істинного зору, напевно її потрібно нанести на якийсь артефакт.

- І ще… - Тара раптом підвелася з ліжка й підійшла до мене. - Що це було внизу?

- Що саме? - не піднімаючи погляду, спитала я.

- Не прикидайся! Ти встромила кинджал тому чоловіку в руку! Та ще й із такою холодною мінливістю... - її голос затремтів. - Я знаю, що ти сильна… Але такою тебе ще не бачила. Це було… страшно.

Я підняла очі й зустріла її погляд. У ньому було щось більше, ніж просто страх - там була тривога за мене.

- Я захищала себе. І тебе, - відповіла я тихо, зробивши паузу. - Це не було щось особливе. Просто… дія. Інстинкт. Як вдих і видих. Він зробив помилку - і заплатив за неї.

Тара сіла навпроти, схрестивши руки на колінах. Її погляд був серйозним, трохи дорослішим, ніж зазвичай.

- Це вже не академія, Ніє. Тут усе справжнє. Біль, рани… смерть.

- Ти говориш так, наче я цього не розумію, - спокійно відповіла я. - А щодо того випадку внизу - це була необхідна міра. Повір, я не вперше в таких… закладах.

Її брови здивовано піднялися.

- Мій вчитель з фехтування… був доволі проблемним. Я часто витягувала його з подібних шинків у Фассі. І, скажу чесно, мало коли обходилось без бійок.

Тара хмикнула, але відразу перейшла до іншого:

- А портал? Минулого разу ми просили твого дідуся. А тут - ти так легко… Це ж не ті знання, які дають на першому курсі.

Я усміхнулася.

- Завдяки дідусеві Дорму, я пройшла вже весь курс академії… ще до вступу. Тому, теоретично, мене важко назвати першокурсницею.

Тара витріщилася, мов уперше мене бачила.

- Оце так… - лише й мовила.

Я відклала карту й витягнула невеликий аркуш пергаменту, почала креслити схему.

- До речі, в тебе немає окулярів?

Подруга знітилася.

- Окулярів? Ні. А навіщо?

- Хотіла накреслити руну Істинного Зору. Вона дозволяє побачити речі, приховані ілюзіями або впливом зовнішньої магії. Найкраще її наносити саме на лінзи - так витрачається менше енергії, і точність вища. Можна ще на сережки чи кулон, але ефект буде слабшим і нестабільнішим.

- Тобто… ти думаєш, що це все - ілюзії? - Тара нахилила голову, в голосі з’явилися нотки зацікавленості.

- Усе можливо. Зараз це виглядає занадто незрозуміло. Проте я впевнена, що дорога без пригод не обійдеться. Краще бути напоготові. До речі… які руни маєш із собою?

- Що? - подруга кліпнула, не зрозумівши одразу.

- Кажу, чи маєш артефакти з рунами. Захисні, атакуючі… хоч щось?

Тара зам’ялася, але все ж озвалася:

- Є кулон мого батька. Якщо щось трапиться, він надішле сигнал про моє місцезнаходження.

- Чудово, - скептично відгукнулася я. - Тобто твоє тіло вдасться знайти. Як зручно.

Тара знову затремтіла, згорнувшись у собі, мов листок на вітрі.