РОЗДІЛ 33: Ранг «Залізо».

Не встигла я зробити й кількох кроків, як натрапила на Тару.

- Не здумай знову тікати! - суворо перехопила мене поглядом. - Нам ще до Елі по завдання йти, чи ти вже забула?

- Ні, от якраз йшла по тебе, - відповіла я, намагаючись зробити вигляд, що була цілком зібраною.

На підході до холу, де розташовувалося відділення гільдії «Фенікс», відразу стало помітно, наскільки все змінилося з нашого останнього візиту. Коридори кишіли студентами - як старшими, так і молодшими. Деякі тільки проходили реєстрацію, інші жваво обговорювали завдання, а хтось навіть здавав виконане завдання й отримував нагороду. На грудях у більшості виднівся дерев'яний значок, символізуючи початковий ранг.

- О, ось і ви, - почувся знайомий голос Ельвіри, коли ми нарешті дочекалися своєї черги.

За стійкою стояла представниця гільдії, виглядаючи доволі зайнятою. Вона швидко перегорнула якісь записи та підняла на нас втомлений, але привітний погляд.

- Думала, що ви забіжите ще зранку, - сказала вона, киваючи на чергу. - У нас тут справжній “концерт”.

- Та ми б і раді… - почала Тара, а потім пхикнула й глянула на мене з показовим докором. - Але дехто проспав.

Я тільки знизала плечима.

- Ну, добре, не затримуватиму вас, - кивнула Елі, швидко щось записуючи у великому журналі. - Ось тримайте.

Вона протягнула нам листок із завданням, у нижньому кутку якого замість печатки у формі кореня дуба красувався залізний меч.

Я затримала на ньому погляд.

- Староста одного невеличкого поселення на півдні Мадова зв’язався з нами з проханням направити магів світла, - стисло пояснила Еля, перегортаючи папери. - Майже всі мешканці захворіли.

- А чому це завдання взагалі потрапило до гільдії? - здивовано запитала я. - Це ж справа для лікарів, чи не так?

- Так, мала б бути, - погодилась вона, опускаючи голос. - Але з якоїсь причини всі цілителі відмовляються туди йти. Жоден не погодився.

Я обернулася до Тари - ми обидві обмінялися здивованими поглядами.

До кімнати гуртожитку дісталися швидко. Я скинула плащ і вмостилась на ліжко, витягаючи з сумки карту Мадова, яку встигла придбати декілька хвилин тому всього за п’ять мідяків. Клаптик пергаменту був трохи потертий, зате чітко відображав основні дороги, поселення та «портали мандрівників».

Тара сіла поруч, нахилившись до мапи:

- І що саме ми хочемо дізнатися?

- Де краще заночувати, - спокійно відповіла я, повільно проводячи пальцем по пергаменту.

- Тобто… - вона нахмурилася. - Ми що, збираємося провести ніч у якомусь селі? Навіщо це нам? Хіба не можна зранку туди телепортуватися, виконати завдання й назад?

Я зітхнула. Її реакція була передбачуваною, тож пояснила спокійно:

- Дивись, - я вказала на мапу, - найближча портальна арка - лише у Веліборі.

- А поселення?

- Село називається Опале. Воно ось тут, - я обвела місце на карті. Хоч позначки і не було, проте за описом підходить.  - Від Велібора до нього пішки кілька годин. Якщо приїдемо зранку, то повернутись того ж дня буде складно. Тим більше…

Я на мить замовкла, знову глянувши на позначене село.

- Тим більше, поки не зрозуміло, чому всі цілителі уникають цього місця. Варто дізнатися більше ще до того, як ми там опинимось.

Тара похитала головою, але більше не заперечувала.

- Ага, - буркнула вона, - то ще й тинятися десь прийдеться…

- Саме так. У Веліборі можемо переночувати і розпитати місцевих. Можливо, хтось щось чув. А головне - завтра і післязавтра у нас в академії пар немає. Ідеальний час, щоб виконати місію і все з’ясувати.

- Лише б не втрапити в щось неприємне… - пробурмотіла Тара.

- Ось тому ми й маємо підготуватися, - посміхнулася я.

Через деякий час ми з Тарою вже стояли в порталній кімнаті академії.

- Ох, ну й навіщо нам ці важелезні рюкзаки? - жалілася Тара, раз у раз ворочаючись і поправляючи лямки. - Чекай, - раптом заклякла вона. - Ти що, вже вмієш відкривати портали? - здивовано витріщилась на мене.

Я лише загадково посміхнулася у відповідь.

- Стій, стій! А ми точно туди потрапимо? - занервувала подруга, відступаючи на крок.

- Довірся мені хоч трохи, - зітхнула я, активуючи руну магією світла. Яскравий овал миттєво розірвав простір, освітивши похмуру кімнату.

- Ну, пішли вже, боягузко, - промовила і, не озираючись, крокнула в мерехтливий портал.

За мить мої ноги торкнулися кам’яних плит портальної арки у Веліборі. Прохолодний вітер одразу дав зрозуміти, що ми опинилися в зовсім іншому місці. Повітря було сире й важке, а сутінки огортали навколишній краєвид.

- Стійте! Хто ви такі? - різко перегородив нам шлях чоловік у грубих обладунках, меч на його поясі відблискував у світлі вечірніх вогнів.

- Я Меланія Лукс, а це моя подруга, Тара Вель. Ми студенти Рунної академії й зараз перебуваємо на завданні гільдії «Фенікс», - чітко відповіла я, демонструючи свій значок із рангом «дерево», що висів на нагрудній кишені плаща.

Охоронець мовчки кивнув, відступаючи убік і пропускаючи нас.

Велібор зустрів нас похмурим вечором. Людей на вулицях майже не було, лише подекуди у вікнах починали спалахувати тьмяні вогні. Неподалік чітко відчувалася присутність густого лісу й трясовини: повітря було вологе, з ледь помітними нотками болота й моху.

- А хто це був? - тихенько прошепотіла Тара, міцно стискаючи мою руку.

- Охоронець порталу, - пояснила я.

- А навіщо він тут узагалі? В академії ніхто ж не охороняє портал…

- Це не зовсім так, - почала пояснювати я, поки ми йшли старою брукованою вулицею. - У нього кілька функцій. По-перше, він контролює, щоб одночасно не було відкрито декілька порталів, і якщо щось піде не так, то одразу ж їх закриває. В академії це автоматично виконують спеціальні артефакти. По-друге, він допомагає звичайним людям, які не володіють магією, відкривати портали за певну плату - від двадцяти мідяків до срібної монети. Ну і третє, найпростіше - створювати хоч якусь видимість контролю та порядку.