РОЗДІЛ 32: Корінні жителі.

- Та ні, - нарешті змусила я себе заспокоїтися. - Який з мене дракон? Ні хвоста, ні крил. Ніколи не відчувала нічого надприродного, жодних інших сутностей чи внутрішніх покликів.

Проте майже не сумнівалася: моє татуювання - це і є Подих дракона. А це означало лише одне: дракони існують… чи, принаймні, існували. Скоріше друге, адже ніхто їх не бачив. Навіть під час війни з драґами жоден так і не з’явився.

Отже, підсумуємо. Коли я вперше торкнулася книги, то - хоч як це безглуздо звучить - активувала якийсь шлюбний ритуал драконів. Полум’я, що невідомо скільки років, а може, й тисячоліть, залишалося запечатаним, сприйняло мене за наречену. Воно живиться моєю магією, коли я її випускаю назовні.

І ось тепер стає зрозумілим “раптовий” ріст татуювання. Вперше - після бою з триста третім. Вдруге - після моїх експериментів із доменом.

Але, на жаль, відповіді на одні запитання породили ще більше нерозуміння.

Як це все працюватиме, якщо носій не є дракайною? Як виглядає завершення ритуалу? Та чи взагалі можливо це з тим, хто, напевно, вже давно покинув цей світ? І що означає ця істинність?

Судячи з розмірів мого татуювання, яке, ще трохи, і покриє все тіло, полум’я “проросло” на славу. Отже, зв’язок істинний. Але що це, в біса, означає?

- І що мені з тобою робити? - запитала я в дракона, який, здавалося, і не думав реагувати на мої переживання.

Завагавшись, усе ж вивільнила частинку магії світла - інше ядро ще не встигло відновити запаси. Біла димка плавно опала до моїх ніг.

- І на що я сподівалася… - буркнула розчаровано.

Нічого не відбувалося. Лише даремно витратила магію, яка мала забезпечити моє повернення додому. Але варто було лише відпустити контроль і дозволити силі розвіятися, як моє татуювання… відкрило очі.

А потім - почало рухатися.

Я завмерла.

Видовище було дивне й навіть трохи моторошне. Голова дракона, що досі спокійно лежала на моїх грудях, піднялася, повернулася до світлої димки й… розкрила пащу. Потік магії закрутився вихором і потягнувся прямо в роззявлену морду татуювання.

Не минуло й миті, як усе скінчилося.

Але тепер стало ясно: повертатися на своє попереднє місце ненажера не планував. Навпаки, він буквально вкладався на моєму тілі, як кішка перед сном.

Дракон трохи змістився: його хребет опинився на моєму правому боці, хвіст обвив ногу аж до п’ятки. Одне крило повністю закрило спину, друге ж розташувалося під грудьми, прикриваючи живіт. А голова… голова повернулася на своє звичне місце.

Після цього маленького експерименту частка неприкритого татуюванням тіла значно зменшилася. Тобто моя магія таки припала до смаку, і ця соня знову підросла.

І як би дивно це все не виглядало, почувалася я напрочуд добре. Жодного страху, жодної тривоги. Єдине, що непокоїло, - це зовнішній вигляд.

Мені він подобався, але от інші можуть, м’яко кажучи, не зрозуміти.

- Це ж скільки рун ілюзій знадобиться, щоб приховати тебе… - з усмішкою пробурмотіла я.

Одна з рун на браслеті спалахнула м’яким світлом, попереджаючи про наближення світанку.

Я здригнулася, вирвана з думок, і кинулася до свого одягу. Ліф і сорочка, раніше скинуті похапцем, лежали на підлозі, злегка зім’яті. Я швидко одяглася, застібаючи останній ґудзик на ходу, не забувши оглянути себе. Трохи пом’ята, трохи в пилюці, але головне - татуювання не те щоб надійно, проте приховане.

Не гаючи часу, я накреслила у повітрі руну з координатами портальної кімнати академії. Лінії спалахнули світлою магією, сплітаючись у знайомий візерунок. Глибокий вдих, крок уперед - і мене поглинув яскраво-білий просторовий овал.

Кімната зустріла глибокою тишею. Як і слід було очікувати, в таку ранню пору тут нікого не було. Рідко кому потрібно подорожувати на світанку, а вчителі й старші курси зазвичай користуються персональними порталами.

Я не стала зволікати й рвонула коридорами, намагаючись не привертати зайвої уваги.

- Ай! - вигукнула я, коли раптово врізалася у когось і мало не втратила рівновагу.

- Ох, дивись, куди прешся, тупий… - почав незнайомець, але різко замовк, коли підняв голову.

Світле, скуйовджене волосся, розширені очі від здивування, а на обличчі змішаний вираз роздратування й збентеження.

- Тупа, - автоматично виправила я, потираючи забитий лоб.

- Що? - він кліпнув, ніби не впевнений, що почув правильно, і почав підводитися.

Я відсахнулася, дозволяючи йому встати, а сама швидко оцінила ситуацію. Він виявився вищим за мене на голову й мав якусь невимушену впевненість у рухах.

- Вибач, - ніяково промовила я, ховаючи руки за спину. - Це моя вина, я поспішала, і…

- Та нічого, - відмахнувся він, остаточно випроставшись. - Я теж не дивився, куди йду.

Його погляд на мить затримався на мені, ніби намагаючись краще роздивитися. Потім він простягнув руку:

- Ерік.

- Меланія, можна просто Нія, - відповіла я, потискаючи його долоню.

Він ледь помітно всміхнувся.

- Незвичне ім’я для когось зі світлим даром.

- Повір, ти не перший, хто мені це говорить, - я скептично хмикнула, але його зауваження все ж зачепило.

Він здавався приємним, хоча й трохи самовпевненим. І чомусь мені подобався його голос - глибокий, спокійний, з легкими насмішкуватими нотками.

Ми рушили коридором, і він ненав’язливо підійшов до найближчого вікна, спираючись на підвіконня. Я зупинилася поруч, стежачи, як ніч поступається першим променям світанку.

- Так куди це першокурсниця так рано поспішає? - запитав, глянувши на мене з цікавістю.

- А як ти зрозумів, що я першокурсниця?

- Ну, бо я тебе вперше бачу, - посміхнувся.

- А ти?

- Другий курс, чистокровний світлий маг, - заявив він з гордістю.

- Чистокровний? - я щиро здивувалася. - Не знала, що таким прийнято вихвалятися.

- Ну, не те щоб… - він трішки зніяковів, але швидко перевів тему: - А ось і ранок.