РОЗДІЛ 29: Гільдія.

Нарешті вчорашній день добіг кінця. Прокидатися було важко – незвично важко. Мова про пробіжку до озера навіть не йшла. Тіло здавалося важким, а думки ліниво плуталися в голові. Озирнувшись, я побачила Тару, закутану з головою в ковдру. Її розмірене дихання видавало міцний, безтурботний сон.

Доторкнувшись до сережок, я спрямувала в них дрібку магії й кволо сповзла з ліжка. Руна «Часу» на браслеті яскраво спалахнула, сигналізуючи про те, що на перше заняття ми, скоріш за все, вже безнадійно запізнилися.

-  Таро, прокидайся.

- Угууу, - пробурмотіла подруга, незадоволено відмахуючись, перекотившись на інший бік і знову заховавшись у ковдрі.

- Таро! Ми проспали! - вигукнула я, схопивши її за плече й струснувши.

Цього вистачило, щоб вона різко підскочила, зі збентеженим обличчям озираючись навколо.

Нам пощастило, що першою парою було зіллеваріння. Містер Горр належав до тих небагатьох, хто мав повне уявлення про події минулої ночі, а тому не став би занадто суворо карати нас. Але навіть це не завадило йому оздобити наше запізнення уїдливими коментарями.

- Добрий ранок, панночки! - його голос пролунав занадто голосно, з удавано привітною посмішкою. - Все ж таки вирішили вшанувати нас своєю присутністю? - він театрально показав рукою спершу на себе, а потім обвів аудиторію.

- Ми проспали, - тихо буркнула Тара.

- І чим же ви таким важливим займалися вночі? Невже, страшно подумати, виконували домашнє завдання?

Бачить Всевишній, раніше я всіляко намагалася утримати Тару від прокльонів на адресу викладачів, зокрема містера Горра. Але, схоже, деякі все ж таки заслуговують на це.

- Так, - твердо відповіла я, ставлячи на його стіл флакончик, який прихопила про всяк випадок. - Ми успішно зварили «Аліру». Щоправда, це зайняло трохи більше часу, ніж очікувалося, і тому ми запізнилися. Просимо вибачення.

Не чекаючи відповіді, я розвернулася і попрямувала до задніх парт, прихопивши із собою Тару, яка, здавалося, все ще не до кінця оговталася від ранкового шоку.

- Кхм, кхм, кхм, - викладач гучно прокашлявся, відкручуючи пробку принесеного мною флакона. - Що ж, похвально, похвально. Сьогодні якраз хотів поговорити про семестрове завдання.

В аудиторії запала тиша.

- Після деяких роздумів я вирішив, що зілля «Адор» готувати не потрібно.

З-поміж студентів пронісся радісний гомін.

- Досить, досить шуміти,  буркнув Горр, грізно обвівши аудиторію поглядом. - «Адор» годиться хіба що для травлі щурів, а купити його можна на кожному кутку за мідяк. Загалом, я все ще чекаю «Аліру» від кожної пари.

Він підніс наш флакончик до носа, вдихаючи аромат зілля, і кивнув.

- Міс Лукс та міс Вель отримують відмінно. Але не думайте, що це дає вам право запізнюватися.

Я зітхнула, закочуючи очі. Могло бути й гірше.

На перерві коридорами Академії ширилися чутки. Де не кинь оком, студенти жваво обговорювали останні події, а саме-скандал навколо сім’ї Люмбріків.

- А що ж буде з банком «Кастеліум»?
- Куди зникла Аманда Люмбрик?
- А Олаф? Його ж, здається, теж не бачили з учорашнього вечора…

Перешіптування та запитання линули звідусіль, створюючи довкола дивну атмосферу.

Ми з Тарою квапливо прямували до буфету-зранку в роті не було ані крихти, і зараз голод давав про себе знати.

- Як всі так швидко дізналися про вчорашні події? - спитала подруга, трохи пригальмувавши, щоб озирнутися.

- Напевно, ось так, - я простягнула їй свіжий випуск газети, яку щойно схопила зі стелажа.

На першій шпальті жирними літерами красувався заголовок:

"ЗЛОДІЯННЯ ЛЮМБРИКІВ"

Трохи нижче меншим шрифтом йшло:

"Жертви – дівчата зі світлою магією. Скільки їх і які мотиви?"

Тара лише мовчки втупилася в заголовок, пробігаючи очима по рядках статті.

Після невеличкого сніданку ми поверталися на лекції через головний хол Академії. Як тільки ми увійшли, нас одразу привернув незвичний рух у дальньому кінці приміщення.

- Лівіше, лівіше… так, трішечки вище! - пролунав гучний голос.

Декілька робітників закріплювали на стіні велику дерев’яну дошку, ретельно вирівнюючи її. Довкола вже зібрався натовп студентів, які з цікавістю спостерігали за цим видовищем.

- Що це? - поцікавилася Тара, звертаючись до когось із зівак.

- Кажуть, що гільдія «Фенікс» відкриває невелике відділення прямо тут, у Рунній Академії, - відгукнувся високий хлопець із першого курсу. - На цій дошці вони розміщуватимуть оголошення з винагородами за виконання завдань, а студенти, якщо матимуть бажання, зможуть братися за них і трішечки заробити.

- Та хто взагалі піде на таке? Це ж небезпечно! - Тара недовірливо склала руки на грудях.

Я лише усміхнулася.

- Можливо. Але не всі походять із заможних родин. Комусь справді потрібні гроші, а хтось просто шукає пригод. Я думаю, охочих буде чимало.

Лекція з основ магії розпочалася незвично жваво.

- Сьогодні поговоримо про те, чи є різниця між рунами, накресленими на предметі, і тими, що створюються магією в повітрі, - оголосив Філ Бей, проходжуючись перед аудиторією. - Хто знає відповідь?

Ледь він встиг договорити, як з останніх рядів пролунав самовпевнений голос:

- Власноруч створені руни сильніші!

В аудиторії запала тиша. Бей повільно повернувся у бік порушника, спрямував на нього втомлений, майже батьківський погляд і зітхнув:

- Неправильно. Два бали.

- Чому два? - студент явно не очікував такої оцінки. - Ми ж тільки вчимося!

- Оцінка вам не за знання, а за поведінку, - сухо пояснив викладач. - Вигукувати відповідь, та ще й неправильну, без піднятої руки… Хоча… - він зробив паузу, ніби ще щось обдумував, і нарешті хитнув головою. - Один бал.

Студент обурено схрестив руки на грудях, але промовчав.

- Ну що ж, хто зможе дати правильну відповідь?