Розділ 27: Все так просто.

Відчуття були дійсно не приємні. Руки та ноги зафіксовані, плаття не зігрівало та ще й забгалося, виставляючи всі принади напоказ. Проте, не схоже, що це хвилює когось окрім мене. Дивлячись на те, як син з батьком вовтузяться і бігають по печері, викликало тільки сміх.

Чому я не відчуваю страху? Дивно, проте маю чітке переконання, що можу звільнитися і вбити їх за секунду. Руни на браслеті готові, лишалось тільки направити магію. Та й Люмбрики виглядали слабкими. Але ж ні, потрібно дочекатися дідуся, допитати злочинців, а потім можна уже й…

Знову ця жага, раптова але контрольована, та чи надовго. Я поринула в думки, навіть забувши, що зараз мене тут в жертву приносять. Відкривши очі побачила як Люмбрик старший стоїть недалеко з якимось дивним кинджалом. Схоже саме ним і вирізалися руни на тілі, що не дуже то й радувало.

- Таро, ти станеш рятівницею нашого світу, - промовив Олаф, а його батько підніс кинджал максимально близько.

- Я недостойна такої честі, - промовила з посмішкою та швидко влила магію в захисну руну.

Світлий, майже повністю прозорий купол огорнув моє тіло. Так це й був той єдиний план, що з’явився в моїй голові. Дочекатися критичного моменту, активувати «Щит» та тягнути максимально час, поки вистачить резерву. Якщо ж магія світла закінчиться, а на поміч ніхто не прийде, то прийдеться показати цим “рятівникам світу” свою іншу сторону. Але річ уже буде не про захисні руни.

- Якого біса! – лаявся старший, наносячи удар за ударом кинджалом по бар’єру. Але нічого, окрім декількох іскорок не отримавши, продовжив кричати. – Олафе, що це за фокуси?!

- Не знаю, батько, - тихо промовив.

- Я ж говорив брати тільки першокурсниць, з ними не повинно було бути проблем!

- Тарі всього шістнадцять і вона навчається на першому курсі.

- Тоді що це за руни захисту? – кричав батько на сина, тицяючи в мене.

- Я не знаю…

- Знімай «Щит», тупа дівко! – о, а це вже зверталися до мене. Такий поганий контроль над емоціями до добра не доведе.

Але я навіть очей не відкрила. Нехай казяться.

Час повільно спливав. Пробити мій бар’єр ніхто не намагався. Та й що могли зробити маги землі, яким краще дається захисна магія. Але краплина поту вже стікала по обличчю. Магія неперервно витікала з резерву живлячи руну. Декілька хвилин, напевно, це максимум, який я зможу протриматися.

- Аййй!!! – почула я крики і якийсь шум.

Відкрила очі та побачила Люмбриків, що корчилися на підлозі печери прикривши руками обличчя. А на вході стояло два дідусі. І якщо Дорма я очікувала, то от поява Вірда здивувала.

- Ти в безпеці? – запитали мене одночасно.

- Так, - відповіла я, розтираючи руки й ноги, які тільки-но звільнилися від кайданів. – А з цими що? - вказала на два тіла, що корчилися від болю.

- Вони зблизька поглянули на сонце, - посміхнувся Дорм. – Жити будуть, а от бачити – навряд.

-  Я доставлю їх до Герна, - промовив Вірд, одягаючи магічні пута на злочинців. – Вони нічого тобі не говорили, Ніє?

- Лише те, що можна створювати руни “заряджені” не тільки магією, а й життєвою силою. Це дозволяє їм працювати набагато довше і повинно було врятувати нас від майбутнього вторгнення драґів, - відповіла я.

- Ти в це віриш?

- В що саме? – не зовсім зрозуміла Вірда.

- В їх гарні наміри.

- Олаф, можливо, і вірив в те що робить благе діло. Проте я не думаю, що це стосується його батька. Мені не зрозумілі його мотиви.

- Дякую, Ніє. Ти гарно попрацювала, - мовив дідусь, відкриваючи портал з полум’я, та зробив туди крок, поволікши за собою в’язнів.

- Скоро сюди завітає ціла група магічної розвідки, так що нам краще покинути печеру, - перервав мої роздуми Дорм. – Про що задумалася, принцесо? – лагідно стукнув мене по носі.

- Не називай мене так, - вдавано образилася я. Хотілось час від часу побути дитиною.

- Чому? Це те, ким ти являєшся, твоє минуле, теперішнє та майбутнє, - останнє слово було сказане ледве чутним голос але не сховалося від мене.

Коли ми нарешті вибралися назовні, ніч вже цілковито запанувала над лісом. Зорі висіли, мов дорогоцінне каміння, на чорному оксамиті неба, а місяць ледве пробивався крізь густі, темні крони дерев, які, здавалося, тягнулися своїми гілками, щоб доторкнутися до його сріблястого світла.

- Ти так і не відповіла, які думки не покидають твою голову, - нагадав дідусь.

- Не знаю, - пожала плечами. – Якось все занадто просто вийшло, - мене це справді хвилювало.

- Ох, Ніє, нам просто “пощастило”, що їхньою ціллю стала саме Тара. В іншому випадку жертв би було більше. Але знай, ти – молодчинка. Не розгубилася, зробила все правильно.

Далі прямували в тишині. Вузька стежка, що звивалася між високими деревами, вела нас до гуртожитків. Повітря було прохолодним і свіжим, воно наповнювало легені та дарувало відчуття спокою.