Розділ 26: Побачення.

Прохолодний вітер приємно пестив обличчя та деякі відкриті частини мого тіла. Ілюзорне намисто замаскувало тільки голову, тому одягати все ж прийшлось плаття, обране Тарою до її “раптового сну”. Весь час, що я йшла до наміченого місця, намагалася осмикнути вбрання, щоб хоч трішечки зменшити декольте. Бісів корсет неприродньо підпер груди, що ті ладні були вискочити назовні. Благо хоч шнурівка не була затягнутою, тому якогось серйозного дискомфорту не відчувала.

- Привіт, красуне, - фігура, яку я примітила декілька секунд тому, наблизилися та промовила не дуже приємним голосом.

Зблизька можна було гарно роздивитися того, з ким у мене “побачення”. Невисокого зросту, трішечки нижче за нас з Тарою, каштанове волосся та ніс картоплинкою. Навіть мені, зовсім не зацікавленій в хлопцях та стосунках, було зрозуміло, він – далеко не красунчик, скоріше навпаки.

- Привіт, Олафе, - впевнено промовила, чекаючи коли ж він підніме свої очі вище, щоб поглянути на моє обличчя.

Кохання? Ха! Та тут навіть симпатії до мене, тобто до Тари, не має. Одна дратівливість із присмаком якихось тваринних інстинктів. Але Олаф продовжував грати свою роль, хоча і максимально не правдоподібно. Напевно під цим клятим зіллям  «Амур» дівчата зовсім голову втрачають і не задають зайвих запитань.

- А куди ми підемо? – все ж намагаюсь привернути увагу, паралельно з цим зрозуміти, що буде далі.

- Ох, моя кохана, сьогодні в нас пікнік на галявині під нічними зірками, - пискляво промовив та незграбно схватив мою руку.

Мене волочили за собою як мішок з ганчір’ям, не хвилюючись за гілки, що вдаряли по обличчю, та коріння дерев, що стирчало на кожному кроці. Як не намагалася абстрагуватися та зіграти роль слухняної ляльки але обурення росло в жахливій прогресії. Голову вже почали заполоняти думки про вбивство Олафа. Як же просто встромити кинджал йому в шию і яка ж це буде насолода споглядати фонтан червоної крові, що окропить цей клятий ліс.

Проте жахали не тільки ці роздуми, що раптово нахлинули, а й татуювання дракона, яке до цього мирно спало та було приховане одним невеликим артефактом ілюзій. Воно ожило та перемістилося з лівої на праву руку, саме туди, де мене міцно зтискали.

- Ай! Якого біса?! – раптово відсахнувся Олаф, злякано дивлячись та потираючи свою кисть.

- Що сталося, коханий, - запитала, невинно кліпаючи очима. – Невже тебе щось вкусило. Я чула тут водяться змії, потрібно бути обережними.

Поки той лаявся про себе, та намагався розгледіти сліди укусу, я ж подумки послала слова вдячності маленькому дракончику. Хоча як маленькому… Він став більший, значно більший. Якщо так і продовжиться, то татуювання не поміститься на одній руці. Потрібно буде накладати ілюзію на все тіло. Проте замість переживання я раділа, раділа як ніколи. І це не було щось осмислене, скоріше на рівні інстинктів.

- Пішли, тут недалеко вже! – гаркнув на мене але за руку більше не брав.

- Як скажеш, любчику, - навіть зі спини було видно як його перекосило від такого звертання.

З настанням ночі, небесний купол запалав зорями, які мерехтіли в темряві, мов далекі маяки. Ліс огорнувся в морок, і лише місячні промені пробивалися крізь густі крони дерев, створюючи загадкові тіні. І ось одна з цих тіней раптово промовила до нас.

- Проблем не було? – голос був хриплим та належав дорослому чоловіку.

- Ні, батьку, - відповів Олаф.

- Батько? – не приховуючи здивування промовила я.

- Так, перед новим кроком в наших відносинах, хочу познайомити тебе з моєю сім’єю, - єхидна посмішка визивала тільки нудоту.

- Ходімо, - сказала тінь і ми послідкували за нею.

Минаючи дерева та чагарники дісталися непримітної печери, вхід якої був обвитий густими лозами та мохом. Усередині панувала напівтемрява, яку ледве розсіювали кілька тьмяних факелів, закріплених на стінах. Їх полум'я тихо тріпотіло, кидаючи примарні тіні. Посередині печери височів вівтар, вирізаний із чорного каменю. Його поверхня була вкритою рунічними написами, а поряд стояли високі свічники зі свічками, світло яких і відкрило обличчя батька Олафа.

Мій збентежений погляд привернув увагу сімейства, тому Олаф підійшов до мене і обійняв.

- Таро, кохана, ти наша рятівниця, - дивно але фальші, якою були просякнуті всі попередні фрази, я не відчула. І це зовсім не хотіло в’язатися з його недавньою поведінкою.

- Рятівниця? – здивовано запитала. Хоча одне вже стало зрозумілим: саме тут вони й проводили свої експерименти над дівчатами.

- Так, розумієш…, - поглянув на батька, переконавшись, що той займається якимись приготуваннями, продовжив. – Руни печаті на розломі, за допомогою якого драґи потрапили в наш світ, майже вичерпали свою силу, - сказане неабияк здивувало. Отже не тільки ми з дідусем знаємо, що загроза повторного вторгнення неминуча.  – Тому скоро ці створіння знову прорвуться в наш світ. Проте не хвилюйся, - замахав руками. – В нашої сім’ї є стародавні записи, зроблені моїм предком на основі деякої книги. Нажаль, більшість рукописів була втрачена, а ті, що залишилися, зрозуміти дійсно важко… Та нам вдалося! – радісно вигукнув Олаф. – Не все, звичайно, але ми зрозуміли ритуал який там описаний, - це те що нам потрібно. Річ в тім, що немає вічних рун, тому закрити розлом назавжди не вийде. Проте є спосіб насичити руну не тільки магією, а й життєвою силою, - зразу промайнула думка про моїх батьків.