Розділ 23: Бій (частина друга).

На ранок уже не залишилося слідів від вчорашніх ран, принаймні фізичних. Те саме можна було сказати і про мій настрій.

- Добрий ранок, Ніє. Ти вже прокинулася? – почула голос дідусь, що лунав за дверима моєї кімнати.

- Так, проходь, - відповіла.

Очі, що дивилися на мене, віддавали болем. Я розуміла, що дідусь буде картати себе, проте легше від цього не ставало.

- Вибач мене, - промовив він, сідаючи до мене на ліжко. – Можливо це так не здається, проте я хотів як краще.

- Навіщо це все? Навіщо нам втручатися в справу, яка не має до нас відношення? – не втримавши емоцій, гучно запитала. – Нехай Хорст цим займається. Чому я?... – останнє питання далося найважче.

- Сонечко, - обійняв мене, легенько погладжуючи спину, що допомогло трішечки заспокоїтися. – Річ не в цій справі…

- Це все із-за мого походження?

- Так, - пролунала відповідь після невеликої паузи. – Якщо не зараз, зі мною, то, можливо, колись і сама, - Дорм говорив повільно, слова віддавали важкістю. - Рано чи пізно правда стане відомою. Рішення які тобі доведеться приймати будуть не простими, а поряд може не знайтися людини, яка допоможе…

Дідусь повернувся до мене та розгорнув руки.

- Але зараз ти не сама.

Емоції знову взяли верх наді мною та штовхнули в обійми, такі теплі та рідні.

Минуло декілька секунд, можливо, декілька хвилин, перш ніж моє дихання змогло вирівнятися, а розум повернув собі владу над тілом.

- Ти зможеш пройти ці тренування, ми зможемо, - гладив дідусь мене по голові.

- Але я не знаю як… Він сильніший, мого резерву не вистачає на захист і атаки, - тихенько промовила, все ще залишаючись в обіймах.

- А хто тобі сказав, що ти повинна використовувати тільки світлу магію?

Відсахнувшись від Дорма, ніби від вогню, поглянула йому в очі.

- Але ж це таємниця... А раптом він комусь розкаже? – непорозуміння, викликане дідусевими словами, продовжувало зростати.

- Не хвилюйся, - лагідно відповів. – Не розкаже. Тобі потрібно розуміти всі свої сили та як їх правильно застосовувати.

І знову цей погляд, погляд кудись, в далечінь. Було важко зрозуміти про що думала людина, яка мене виростила, в цей момент.

- Добре, досить ляси точити! – весело вигукнув та встав з ліжка. – Одягайся, вип’єм чаю та підемо на тренування.

…

Я стояла перед триста третім. Його посмішка та божевільний погляд вже не лякали, навіть навпаки – забавляли. 

Цього разу все буде інакше. Руки потяглися до сережок, з якими я не розлучалася ні на мить. Тіло стало неймовірно легким після того, як дві прикраси, вагою всього в декілька грам, опинилися в моїй руці. Хмикнула, коли помітила зацікавлений погляд в’язня на моє темне пасмо та смарагдові очі. Взявши до рук Нікса, деактивувала руну ілюзій, яка була нанесена на ньому. Світле лезо та біле руків’я стали чорними як смола. Але було й те, що здивувало навіть мене: кинджал випромінював магію пітьми, яка ніби темне полум’я окутало його. Я здогадуюсь чому так сталося…

- Що за…, - хрипкий голос пролунав майданчиком. – Ти хто, в біса, така? – промовив голосніше.

- Отже язика тобі не відрізали, - поглянула в його сторону, тримаючи уже два кинджали.

Ліва рука трішки затремтіла від кількості сили, що стала витікати в Нікса, запалюючи руни одну за одною. Нажаль, більшість з них були універсальними. Вчителя рун пітьми не було, а книгу, що залишив мені батько, дослідити я не встигла.

«Лезо», проте цього разу темне як ніч, полетіло в противника. В той же час, закривши на секунду очі, активувала «Спалах» на Аврорі. Яскраве світло миттєво розлетілось по всьому майданчику, осліплюючи тих, хто був до цього не готовий.

Крик триста третього, а потім і його брудна лайка, викликали якісь теплі почуття в середині мене. Було приємно так помститися за свої вчорашні страждання. Так, в останній момент він встиг виставити повітряний захист, проте частина атаки досягла цілі.

- Ще! – вирвалося в мене.

Магія стрімко втікала в кинджали, формуючи дуги — то чорні, то білі, які летіли в того, хто ранив мене, завдавши пекельного болю. Темний щит, що окутував моє тіло, надійно блокував усі спроби контратаки ворога.

- Ще! — тремтіння в руках попереджало про виснаження резервів, але азарт не давав зупинитися.

Через кілька хвилин сили повністю полишили мене. Впавши на коліна, я намагалася перевести подих і роздивитися, що сталося з опонентом. Густий пил, піднятий нашими атаками, поступово осідав на арену.

Слідів захисної руни повітря не було, тільки меч, яким триста третій відбивав атаки, все ще виблискував своїм лезом. Тіло в’язня було покрите ранами: деякі кровоточили, інші виглядали запеченими, одяг перетворився на лахміття, його руки… Лише зараз я помітила, що меч він тримав лівою рукою. Замість правої лишився обвуглений розріз нижче плеча.

Триста третій не зміг довго триматися на ногах. Після кількох тяжких подихів він нахилився вперед і гучно впав на підлогу арени. Глухий удар його тіла об кам'яну підлогу відлунював у тиші, знову піднімаючи осівший пил.