Розділ 22: Бій (частина перша).

- А щоб тебе… - лаялася піднімаючись із землі.

Права рука встигла оніміти. Кров цівкою стікала окроплюючи підлогу тренувального майданчика. Саме тому протерти очі від піску, що потрапив туди через мого “чесного” опонента, я намагалася лівою.

- Тримай, - дідусь простягнув посудину з водою.

Промивши очі, а потім і поранену руку, направила нитку білої магії в одну з рун Аврори. Світло-зелене сяйво огорнуло мене, загоюючи порізи.

Скаржитись на підлі прийоми я не стала. Не потрібно плекати ілюзії – чесним в боротьбі за життя не буде ніхто, особливо поганці. Та й до всіх хитрощів вже звикла, адаптувалася.

Бої ставали все довшими, а паритет в силах більш відчутним. На третій день нашого “тренування” ми опинилися в глухому куті: атаки не мали ніякого ефекту, а витривалості вистачало на багато годин безперервних зіткнень.

- Думаю на сьогодні досить, - було чутно голос дідуся. – З завтрашнього дня розпочнемо використовувати магію. Ніє, - подивився на мене. – Гарно відпочинь.

Кивнувши, я повернулася в свою кімнату, роздягнулась та попленталась у ванну. Як же добре було полежати у теплій воді, що змивала не тільки бруд але і втому. Саме тут до мене приходило найбільше різноманітних думок та запитань. Оці тренування з самого малечку: спочатку для протистоянню драґам, потім людям, чи варто воно того… Тара виглядає щасливою і безтурботною. Так, вона не знає, що в майбутньому, можливо не дуже далекому, наш світ знову заполонить нечисть. Так, скоріше за все, вона не зможе вижити. Але хіба мене не чекає те саме? Як би я не намагалася, не тренувалася… Один в полі не воїн. Навіть якщо захищу себе, то що чекає на інших? А потім… хіба можна назвати просте існування повноцінним  життям. То чи не краще бути як Тара: щасливо прожити той час, який ще маю.

Вода давно вже охолола, а за вікном настали сутінки. Вилізши з ванни, закуталася в теплий рушник. Потрібно йти відпочивати, завтрашній день буде не простий. Які б думки не відвідували мою голову проте я слідувала нашому наміченому плану, навіть сама не розуміла чому. Можливо, за інерцією, можливо, через довіру до дідуся, він – найрідніша людина, яка в мене залишилася. Ліжко ж віддавало приємною прохолодою, яка швидко допомогла поринути в сон.

Посмішка триста третього ставала все ширшою. Кайдани впали на землю руйнуючи тишину та мою впевненість.

- Ніє, будь обережною, - сказав дідусь та відійшов в бік.

Мій опонент змінився. Його погляд був якимось божевільним. Це не просто ейфорія, це щось більше. Він взяв меча до рук, та моментально активував пару рун. Полум’я стало покривати все лезо. Мушу визнати, що виглядало це заворожуюче.

Вже через пару хвилин стало зрозуміло практичне застосування цій “красі”. Блокувати атаки меча стало проблематично. Його полум’я не просто нагрівало повітря, воно обпікало. Тому приходилося застосовувати руни захисту, що були на Аврорі.

Але це був лише початок. Класичне фехтування закінчилося. На зміну прийшов повноцінний магічний бій. Моя магія світла неперервно втікала в руну щита, щоб відбивати різні вогняні атаки, які ще й підсилювалися повітряними. Лише декілька раз вийшло контратакувати «Лезом», яке було не просто відбите, а розрізане вогняним мечем.

Піт стікав по обличчю, температура на майданчику була аномально високою, а повітря сухим. Мій магічний резерв був майже на нулі. Так, «Щит» використовував зовнішню магію, проте через постійні атаки, його потрібно було підживлювати своєю, внутрішньою, щоб не розсипався і тримався форми. Разом із декількома власними спробами атакувати, це лишило майже всіх сил.

Я відчувала як світло-прозорий купол тремтів, а тріщин ставало все більше.

- Ай! – тільки й змогла скрикнути, коли наступне вогняне лезо пробило захист, та боляче вдарило по рукам, що тримали кинджали схрещеними перед собою, збиваючи мене з ніг.

- Досить! - крикнув дідусь, відбиваючи наступні атаки триста третього.

 Він підбіг до мене, та одразу взявся лікувати. Обгоріла сорочка відкривала погляду понівечене тіло: обпечені руки, груди, частина обличчя. Біль був нестерпним, він заполонив всі мої думки. Через виснаженість резерву я не змогла активувати цілющу руну на Аврорі, проте відчула тепло, яке розливалося зі спини і по всьому тілу.

- Мама… - тихенько прошепотіла.

- Терпи, Ніє, терпи, сонечко, зараз я тебе підлікую і все буде добре, - схвильовано говорив дідусь Дорм, кружляючи наді мною та активуючи різні руни світла.

Я лежала на спині, вдивляючись в блакитне небо. Білі хмари, які повільно плели по ньому, допомагали абстрагуватися. З часом біль почав зникати, а рани стали загоюватися.

Невеличке почервоніння, яке повинне зникнути з часом, - ось що залишилося від недавніх жахливих опіків. Підвівшись, я швиденько прикрилася руками, на скільки це було можливо. На підлозі можна було бачити обгорівші клаптики мого верхнього одягу. Напевно вперше почуваюсь так збентежено.

- Я хочу переодягнутися та відпочити, - тихенько промовила.

- Звичайно, відпочивай, - чула дідусеві слова за спиною, а сама вже бігла в кімнату.

 Лігши в ліжко, та вкрившись ковдрою з головою, не змогла стримати сльози, що ринулися текти по щоках.