Розділ 20: Тренування.

Запах. Я звикла прислухатися до нього відколи себе пам’ятаю. Так можна завчасно зрозуміти настрої людей, навіть передбачити небезпеку. Якби мене запитали про найкращий аромат, то відповідь була б миттєва – аромат дому. Домівка дає тобі захист, гріє не тільки тіло але й душу.

Як і місяць тому, ми сиділи з дідусем в своїх кріслах, у вітальні маєтку Луксів, та пили чай. Нічне зібрання закінчилося годину тому. Я розповіла все що знала: про підозри, які виникли, коли москіт вмер, випивши Тариної крові, про те якою та дивною була і про ситуацією з прийомом «Аліри». Інші підтвердили, що саме так і відбувається нейтралізація зілля: тебе вивертає, ніби з’їв щось не те.

План теж розробили доволі швидко. Я повинна зблизитися з Олафом, який, судячи з усього, і підсипав «Амур» Тарі. Потрібно вивідати якомога більше але не ризикувати. Також в поміч, хоч і невелику, прийде Торан. Буде перевіряти мій стан кожен день, якщо моя власна здатність до самоаналізу буде затьмарена чимось іншим. Герн сказав, що це максимум для сина, більше вплутувати  не можна, бо Ріна його вб’є. Та я думаю, що він не дружину боїться, а свого батька, Вірда. Той за улюбленого онука і не таке зробить.

- Скоро світатиме. Потрібно повертатися в гуртожиток, щоб твоя подруга не помітила пропажу. Та й декілька годин відпочинку точно не будуть зайвими, - відставив чашку та промовив дідусь. – Але я також хочу обговорити дещо. Ти була права, коли згадала про відсутність бойового досвіду. Наші тренування були направлені, перш за все, на драґів. Проте люди… люди не менш небезпечні, - тривалі паузи між реченнями і словами навіювали хвилювання. – Тому з завтрашнього дня ми знову будемо тренуватися. Сподіваюся дехто нам в цьому допоможе…, - посмішка дідуся, була такою ж тривожною як і його голос. – Зайди до мене після занять.

- Добре, - тихенько відповіла я.

Через декілька хвилин вже ступала в яскраво-білий перехід, що вів у портальну кімнату академії.

- Ну хоч одягнена цього разу, - прошепотіла собі під носа і тихенько побігла знайомим маршрутом.

Подруга все ще міцно дрімала, що і вберегло від нових запитань та підозр. Самій же спати не хотілось. Сьогоднішні події вибили із звичної колії.

Через деякий час, ворочання Тари в ліжку відволікли мене від споглядання стелі кімнати.

- Добрий ранок, - сонно потягуючись, привіталася та. – О, ти вже вдягнена! Давно прокинулася?

- Недавно, - невпевнено відповіла, зрозумівши, що просто забула змінити одяг після нічної зустрічі.

- Ех… так не хочеться йти на заняття, знову ця історія та основи магії. Коли вже буде практика з бойового мистецтва?

- У тебе таки з’явилися наміри вивчити декілька прийомів? – здивована запитала я.

- Ха, ще чого! Просто так охота подивитися на спаринги хлопців. А якщо на них ще й не буде сорочок… - думки Тари вже десь дуже далеко, тільки звуки типу “м-м-м” нагадували про її присутність.

День тягнувся незвичайно довго. В голові – повна мішанина. Зрозуміло було лише дві речі: перша - дідусь підготував щось незвичне, а друге - потрібно більше приділяти часу книзі, що зараз знаходиться в печері. Користі з неї буде в рази більше нинішніх лекцій та завдань з історії.

- Наступного заняття я чекаю від вас досліджень на тему “Занепалі королівства”. Дуже цікаво буде послухати про Ігніс, Акву, Теру та Еір, - промовила Зара Лейн перед тим, як всі встигли вибігти з лекторської.

- Ніє, ти не проти забігти до буфету, перед гуртожитком?

- Вибач, Таро, сьогодні дідусь просив зайти до нього.

- Добре…, - сумно зітхнула подруга. – Тоді побачимось ввечері,

Дорога до кабінету директора зайняла деякий час. Я заблукала, так як раніше навідатися не було змоги чи то потреби.

Кремезні дерев’яні двері, з невеликою табличкою. Чомусь перед тим як постукати та зайти, тіло заклякло на деякий час. Страх? Ні. Радше передчуття змін.

Повільний вдих та видих повернули рухливість, після чого й пролунав чіткий стукіт.

- Заходь, Меланіє, я все чекав коли ти наважишся постукати, - з непридуманою теплотою в голосі промовив Дорм.

Губи самовільно вигнулися, демонструючи посмішку.

- Привіт, дідусю.

Я вмостилася в крісло, чимось схоже на наше домашнє. Та й весь кабінет був подібний більше на сімейну вітальню, а не місце, де мешкає “суворий директор”.

- Вибач, проте попити чаю нам не вдасться, як і довго розсиджуватися.

Дорм підійшов до стіни, на якій знаходилася руна порталу, та активував її, вливши дрібку сили.

- Ходімо, - сказав простягнувши руку.

Як не дивно, проте ми знову, як і вчора, опинилися в маєтку Луксів.

- Герн, напевно вже тут.

- Герн Хорст? – перепитала я, слідуючи за дідусем, що вийшов з портальної кімнати. – Це він мене буде тренувати?

- Не зовсім так…

Далеко йти не прийшлось. Перед очима вже було видно наш полігон. Місце, де я провела вісім років свого життя.

Все розпочиналося з простого бігу. Так як проблем з витривалістю в мене не було, то скоро додалися й інші фізичні вправи. А через деякий час з’явився і Фір Земіскс. Людина, яка повинна була навчити мене битися на кинджалах. Не можу сказати нічого доброго про його методи, проте результат вони все ж таки дали.