Розділ 16: Книга.

Декілька сліз тихенько скотилися по обличчю та розбилися об кам’яну підлогу. Не було ні смутку, ні злості, тільки посмішка прикрашала моє обличчя.

- Дякую тобі, тату, я теж люблю вас з мамою, - тихенько промовила про себе і відчула тепло, яке огорнуло мене зі спини.

Діставши з конверта інструкцію як створювати портали, я ще раз посміхнулась. Приємно відчувати турботу рідної людини. Було б кумедно, якби донька, яка тільки-но досягла магічного повноліття та не вміє створювати переходи, застрягла в цій печері навічно.

- Знаєте, я використовую магію уже більше семи років, - звернулася вголос до своїх батьків, - За це теж велика подяка: подарована вами руна сформувала мої магічні канали вже досить давно. Тому не хвилюйтеся, вибратися звідси буде не складно.

Останнє, що залишилося, - це книга. З якого боку не глянь – звичайною вона точно не була: величезна, темна як вугілля, оздоблена зображенням дракона, важить кілограмів так з тридцять – сорок.

 Тільки-но хотіла розпочати її дослідження, сталось дещо дивне і трішечки лячне: намальований дракон, який “спав” на обкладинці, раптово прокинувся від мого дотику, відділився від книги та обволік ліву руку, наче ліана тонкий стовбур. Проте найбільше мене насторожила власна реакція, точніше її відсутність. Мій розум і тіло прагнули цього, не було супротиву чи тривоги. Думки, що так і повинно, заполонили всю свідомість.

Татуювання вийшло добіса гарне, хоча його значення й було невідоме – переживань не відчувала, тому швиденько повернулася до свого попереднього задуму – дослідження книги.

Мова, незвичайна, чимось схожа на лінгви, ось що було зображено на першій сторінці.

- Тільки нащадок клану Темного полум’я заслуговує на ці знання, інших же чекає смерть, - якимось чином змогла прочитати перший рядок. – Це ж твоя заслуга? – з цікавістю подивилася на, тепер уже мого, дракона.

Раптово одна зі світлих рун на моєму браслеті засвітилася, що означало наближення ранку, а з ним і занять в академії. Прогулювати в першому ж місяці навчання не дуже хотілося. Потрібно вертатися.

- Знаєш, дракончику, що найскладніше в створенні порталів? – звернулася до татуювання, ніби до свого давнього знайомого. – Найскладніше – не помилитися з координатами. Портальні руни не великі, всього-то з десяток лінгв, проте проблем додає визначення координат. Розумієш, наш світ – це не тарілка на черепахах, чи слонах, а кругла планета. Тобто ми живемо на сфері в тривимірному просторі, - продовжувала навіщось пояснювати своєму другу, паралельно вимальовуючи руну на стіні печери. – Де будь-яке місце можна описати системою координат x,y,z. Центром же сфери являється ядро планети. В академії це вивчатимуть на останньому, четвертому курсі. Найсмішніше те – що багато студентів не люблять математичні науки, їм цікавіші бойові руни. А потім, помиляються на якусь одиницю в координатах і попадають під землю, або в стіну, чи в море. Випадків було безліч, більша частина  з яких – смертельні, - розповіла так, як мене вчив дідусь.

Тато залишив координати печери та портальної кімнати академії в інструкції. Не довго думаючи, я дописала їх в руну та направила магію світла. Круглий диск, ніби біле сонце, з’явився переді мною, викрививши простір цього світу.

- Сподіваюся все пройде добре, - промовила і зробила крок в свій перший портал.

Пощастило – в портальній кімнаті академії нікого не було. Не хотілося щоб хтось побачив мене в одній сорочці. План «не привертати увагу» провалився б миттєво.

На дворі світало, сонячні промені подекуди пробивалися через вікна коридорів, якими я тихенько пробігала, намагаючись швидко дістатися гуртожитку. Підлога з каменю віддавала холодом в босі ноги але саме це вберегло від створення зайвого шуму.

Дібратися до кімнати вийшло без пригод. Тихенько відкривши двері, я зустрілася поглядом з Тарою, яка сиділа на своєму ліжку та чогось чи, правильніше сказати, когось чекала.

- А ось і ти, пропажо, де ти… - дівчина впала в невеличкий стан шоку, побачивши мене. – Хто він?

- Добрий ранок, Таро, - спокійно привіталася, сідаючи на своє ліжко, щоб трішечки відпочити. Ніч видалася не з легких. - Не розумію про кого ти запитуєш.

- Я запитую від кого ти вертаєшся ранком, в сорочці, та ще й босоніж. Тільки не розповідай мені про свої пробіжки. В цьому, - руками й поглядом показала на моє вбрання, - займатися можна багато чим але точно не зарядкою.

- Ем, а що не так з моєю сорочкою? – я дійсно не розуміла сильного здивування подруги. Так, для ранкових вправ не сильно підходить, проте була гарною і мені подобалася.

- Вона шовкова та ще й з мереживними вставками. Мода на такі з’явилася пару місяців тому, проте матеріал та процес створення зробили ціни захмарними. Я не змогла випросити навіть одну в своєї сім’ї, - з каплею заздрості промовила Тара. – То ж таке одягають в дуже рідкісних випадках, або ж  - для особливих чоловіків, - весело підморгнула мені подруга. – Тому запитую ще раз: хто він?

І що відповісти? Що я завжди одягалась так для сну, просто Тара лягала раніше, а вставала пізніше? Але це не пояснить того, де я провела цю ніч. Цікаво, навіщо мама Ріна наполягла на цій сорочці, та ще й не на одній, а на двох схожих. Сперечатися не буду – мені подобається як я виглядаю в них, та й до тіла приємно, але відчуття говорить, що тут щось більше.