РОЗДІЛ 6: Будні.

Ріна стежила за Нією, як та здивовано оглядалася, тримаючи її руку, своєю маленькою долонькою. Для дівчинки все було незвичним: багато сонця, смачна їжа, затишний замок та велика кількість людей. Тепер же, обережно ступаючи по кімнаті, підлога якої була зроблена із білого каменю та дарувала ніжкам приємну прохолоду, вона перестала озиратися і зупинила свій погляд на величезній ванні. Ріна ніжно посміхнулася, розуміючи здивування дівчинки, та відкрила кран, налаштувавши комфортну температуру. Звук води, яка почала наповнювати ванну, розлетівся навкруги. Дівчинка зацікавлено спостерігала за струменем, допоки щось не промайнуло перед обличчям.

- Це – кораблик, - лагідно промовила Ріна, ставлячи його на воду. – В дитинстві Торан дуже полюбляв цю іграшку, а зараз… а зараз він “уже не дитина”, - з легким смутком процитувала свого сина. – Ну добре, - плеснувши в долоні, розвернулася до дівчинки. - Досить ностальгії, будемо купатися! Йди до мене, бруднулько.

Перед зануренням потрібно було позбутися того, що мало називатися одягом: ганчір’я та листя, які звисали на маленькому тілі.

З блакитних очей жінки покотилися сльози, за якими уважно спостерігала Нія.

- Ох, не звертай уваги, маленька. Донечки, з якими я вже не можу дочекатися зустрічі, зробили з мене ганчірку, яка й дня тепер без рюмсання не може прожити, - намагаючись заспокоїтися і не думати про те, як дівчинка, яка впевнено стояла перед нею, переживала зими в Темному лісі в цих лахміттях. Та й чи був холод головною її проблемою…

Коли ванна була повністю наповнена, Ріна запросила Нію сісти в теплу воду. Дівчинка, ніби розуміючи кожне сказане слово, старанно виконувала всі вказівки, не відпускаючи руку господині. Теплі водні обійми заспокоювали і змивали засохлий бруд з оксамитової шкіри. А блакитний гребінець в ніжних руках, швидко й безболісно справлявся зі світлим локонами. Розчісуючи і купаючи Нію, жінка помітила, що її волосся має незвичайний вигляд: довге та світле, трішечки зеленуватого відтінку, воно має чорні пасма. Саме ці пасма Ріна так старанно мила і розчісувала, але ні гаряча ванна, ні побутові руни очищення, не змогли освітлити їх.

Спорідненість мага, з тою чи іншою стихією, впливала як на колір волосся, так і на колір очей, що були дзеркалом самої душі.

Її син, якщо гарненько вимити весь бруд з його голови, був червоноволосий, з темними бровами та світло-карими очима. Це яскрава відмінність їх сім’ї та рунних магів вогню від усіх інших. Так, бувало, що їх можна було сприйняти за мага землі, як це неодноразово траплялося з Тораном, які мали темний каштановий колір волосся та темно-карі очі. Проте це не несло проблем чи незручностей, окрім жартів в колі близьких друзів в сторону Герна: “Герне, а він точно твій син? – сміхом заливався найкращий друг Хорста, та за сумісництвом рідний брат його дружини, Лес ”. Після тяжких місій вони частенько збиралися у вітальні замку, щоб випити яблучного елю. А жвавий Торан неодноразово вертався додому весь в пилюці, через яку з червоного хлопець мав тільки подряпини на носі.

Виринувши із спогадів, Ріна зацікавлено подивилася в очі Меланії. Зазвичай очі рунних магів світла мали кольори, які відображали їхню магічну сутність: золотисті, срібні, а бували і зовсім рідкісні – білі, що вказували на можливість бачити майбутнє. Володарів останніх називали оракулами, яких років з двадцять вже не бачили. Але очі Нії мали насичений зелений колір, який жінці ще не доводилося бачити в цьому світі. Ці два смарагди заворожували своєю красою та випромінювали життєву енергію. Але цікавість швидко минула. Розуміючи, що в магічному світі на все є свої причини, занепокоєння стало брати верх.

Закінчивши дбайливо мити волосся дівчинки, справа перейшла до нігтів. Вже не відчуваючи страху, а лише розуміння, Ріна, взявши ножиці та руку дівчинки, обережно подивилася на неї. Супротиву не було. Нія вже звикла до жінки, яка першою, після довгого часу, дарувала таку ласку і величезну кількість тепла, та тихенько роздивлялася кораблик.

Ранок промайнув швидко. Після купання, на дівчинку одягнули гарненьке жовте плаття, яке підготували слуги. Потім черга дійшла і до виховання. Першим і важливим кроком було навчити дівчинку говорити.

- Моє ім’я – Ріна. Я – мама Торана, - повільно промовляла жінка, допомагаючи плавними жестами.

- Ма…ма, - крихітний голосок невпевнено лунав по кімнаті.

- Мама То…, - зупинившись на середині фрази, вона, ніби щось вирішувала для себе, а потім взяла дівчинку на руки, посміхнулася і сказала: – Так, я мама.

Годинами Ріна розмовляла з названою донечкою. Раділа кожному її новому слову, які липли до кмітливої Нії швидше, ніж встигали повністю пролунати.

Після продуктивного дня, дівчинка гарно повечеряла, хоча її апетит був завжди хороший, та лягла спати, під колискову жінки, яку сьогодні назвала мамою. Так, вона ще пам’ятала свою рідну маму, не її голос, не її обличчя, а її тепло та кохання. Проте зараз ці почуття дарує інша, блакитні очі, ніби те безхмарне небо, якої були лагідними і випромінювали доброту.

Наступного дня Вірд раптово, так само як і зник, повернувся в маєток. Сівши в своє улюблене крісло та взявши газету, що лежала поряд на столі, він з посмішкою став чекати на дівчат.

Через деякий час запах лісових квітів змусив відірватися його від читання новин і перевести свій погляд на сходи, на яких стояло дві красуні. Ріна, одягнувши світло-блакитну сукню, підкреслюючи цим свою стихію повітря, тримала маленьку Нію за руку. Зелені очі, кольору смарагдів на сонці, дивилися на Вірда, а світле волосся, з темними пасмами і зеленуватим відтінком, хвилями лягало на новеньке плаття.