ᕙ⁠ Розділ 55 ᕗ

Я розплющую очі різко, вдихаю так глибоко, наче повертаюся з іншого боку світу. Наді мною — небо. Чисте. Яскраве. Легке.

Праворуч — Тейрон. Його очі темно-блакттні, але теплі, і я ніколи ще не бачилв в них стільки страху. Ліворуч — Елісса зі сльозами, Квелая сяє як маленьке сонце. Кайлен притискає до себе Ліавель, Грибомор щось нервово бурмоче.

— Аврелія… — Тейрон торкається мого обличчя. — Ти… змінилася.

Я хочу підвестися — і відчуваю вагу за спиною. Ніби щось розгортається. Щось… моє.

Обережно повертаю голову — і бачу краєм ока м’яке сяйво.

Крила.

Два величезних світлих крила, складених, ще слабких, але справжніх. Я довго не наважуюся поворухнутися, навіть дихати боюся — здається, будь-який рух може розсипати це диво, що виросло з моєї власної спини. Вони схожі на крила величезного, небаченого метелика — але значно більші, сильніші, живіші. Прозорі, майже кришталеві, вони переливаються зеленими, золотими та бірюзовими відтінками, наче всередині них зібрано все світло.

А відчуваються… легкими. Наче половина мого тіла раптом стала повітрям. Я розгортаю їх обережно, ніби вчуся керувати новою частиною себе.

У грудях щось стискається — страх, захват, подив.

— Це… моє? — питаю я тихо, ніби хтось може сказати «ні».

Тейрон усміхається куточком губ.

— Аврелія, це не просто твоє. Це — те, ким ти стала.

Елісса схлипує, витираючи сльози рукавом:

— Ти виглядаєш… ну… просто АААААА! — і знову починає плакати й сміятися одночасно.

Квелая сяє ще яскравіше — її світло відбивається на моїх крилах, змушуючи їх пульсувати кольорами.

Я підводжуся. Світ навколо здається чіткішим, чистішим. Я відчуваю кожен потік магії, кожен шелест трави… Наче отримала нове відчуття — відчуття Лісу. Світу, який тепер під моєю опікою.

І тут старійшина Далер падає на одне коліно знову, уже не через шанування — а через здивування.

— Це… крила Хранительки, — шепоче він. — Те, що з’являється лише у справжнього Повелительки магії. Обраної Лісом.

Мої руки тремтять, але не від страху — від сили.

— Аврелія, — каже він тихо, так, щоб чула тільки я. — Якщо ти приймеш владу… я дам тобі обітницю. Обітницю бути поруч. Захищати. Іти за тобою — хоч у світло.

Магія в його грудях світиться блакитним сріблом — він відкритий, як ніколи.

Коли ми залишаємося на одинці. Я торкаюся його руки.

— Тейрон… — шепочу. — Я приймаю не тому, що мушу. А тому, що хочу.

Наші долоні сходяться — і руни на обох руках спалахують.

Його блакитні, мої золотисті. Змішуються. Переплітаються. Стають єдиним візерунком.

Це не просто дотик. Це — обмін рунічною магією. Обітниця. Те, що в Лоренталі роблять лише справжні пари, обрані долею.

Тінь і Світло. Тейрон і Аврелія.

Магія піднімається вихором навколо нас, не руйнуючи — а творячи. Земля під нашими ногами теплішає, над головою розквітає нове сяйво, а мої крила розгортаються повністю, ловлячи вітри світу, який тепер — МІЙ.

Я роблю перший крок уперед — уже офіційно як Повелителька Тенеліссу — і раптом відчуваю знайоме тремтіння в пальцях.

Тепер ми разом, повінчані рунічною магією, повелителі Тенеліссу. Але світ людей все ж кличе мене назад. Раптом згадую про подруг — можливо, вони хвилюються, бо я зникла без сліду.

Тому вирішую написати їм листа. Звичайним чорнилом, на звичайному папері, так, щоб це виглядало просто і зрозуміло, без натяку на моє нове життя. Лист має донести лише одне: я жива, щаслива і не хочу, щоб вони мене шукали.

Я сідаю за стіл і пишу лист чорнилом, простий і щирий:

«Дорогі мої! Я жива.
У мене нове життя, і я щаслива.
Прошу вас не шукати мене — я зустріла свою любов і знайшла своє місце у світі. Бережіть себе і не сумуйте за мною. Моє серце спокійне, і я дійсно щаслива.
З любов’ю, Аврелія»

Після цього я акуратно згортаю лист і прикріплюю його до лапки птаха-посланця, якого навчили доставляти повідомлення у людський світ. Птах злетає вгору, несучи мої слова через ліси й гори, а я стою й дивлюся, як він зникає на обрії.

Тепер я спокійна. Подруги отримають лист, а я можу повністю зануритися у своє нове життя серед ельфів, поруч із Тейроном, знаючи, що вони не будуть хвилюватися.

До кімнати тихо заходить Тейрон. Його рука м’яко торкається мого плеча, і вже через мить він ніжно цілує його, ковзаючи губами до ключиць і шиї. Я мимоволі вигинаюся назустріч його дотику, відчуваючи, як тепло розливається по всьому тілу, а серце б’ється частіше.

— Тейрон… — шепочу я, ледве чутно, відчуваючи, як його близькість розбуджує в мені щось нове й невідоме.

Він усміхається, і його очі горять ніжністю і пристрастю водночас. А губи знову торкаються моєї шиї, спускаючись нижче, і я не можу стримати тихого стогону, вигинаючись назустріч йому.

Тейрон піднімає мене на руки. Ложе зустрічає нас м’яко, і він обережно опускає мене, не відводячи погляду від моїх очей. Його руки ковзають по моїй спині, плечах, огинають талію, а я тремчу від його дотиків, відчуваючи, як хвиля за хвилею розливається тепло всередині.