ᕙ⁠ Розділ 54 ᕗ

Я торкаюся його плеча, вкрай обережно, ніби він зроблений зі скла.

— Тейроне… — шепочу, боячись почути тишу у відповідь.

Спершу — нічого. Жодного руху. Лише холод його шкіри й слабкий-слабкий подих, який може згаснути будь-якої миті.

— Тейроне… — шепочу, нахиляючись нижче. — Ти повернув мені життя. Тепер… дозволь мені повернути твоє.

Його повіки здригаються, але не підіймаються. Я нахиляюся ще ближче, губи торкаються його — теплі, але слабкі, немов відлуння тепла, що лишилося десь у глибині нього.

Це не був поцілунок кохання. Це був поцілунок життя.

Світло проходить крізь мене й крізь нього, тепла хвиля прокочується по його грудях, немов я пробуджую щось забуте, витягую його з порожнечі. Руни навколо спалахують у відповідь — м’яко, наче зітхають.

Його вії тремтять. Довго. Наче він бореться навіть за те, щоб вдихнути. І тоді — короткий, хрипкий видих.

— Ав…ре…ліє…

Я стискаю його обличчя обома долонями.

— Ти живий… — і сльози самі течуть. Не стримую. Немає сенсу.

Але разом із полегшенням мене накриває страх.

— Я… я не вбила тебе? — питаю так тихо, ніби боюся відповіді.

Тейрон ледь повертає голову, відкриваючи очі на кілька міліметрів. Його погляд тьмяний, але у ньому — життя.

— Ти… божевільна… — видихає він так слабко, що я ледве чую. — Але… Ти мене… врятувала.

У грудях щось болісно стискається і розпускається теплом.

Позаду нас печатка спалахує останнім, глибоким світлом — і починає стихати. Руни на камені згасають. Ліс довкола робить свій перший повний, чистий вдих.

Ми піднімаємося разом — я допомагаю йому, а він, хоч і слабкий, намагається стояти поруч рівно, ніби не хоче виглядати вразливим. Ми йдемо вперед — і раптом розумію:

Межі більше немає.

Тонка тінь, що розділяла Дракенталь і Лореталь, зникла. Нитки старої магії розбіглися, наче павутиння, спалене сонцем. Ліс світлішає, повітря наповнюється запахом свіжості та нового життя.

Ми ступаємо вперед — і вдалині вже видніється замок Тейрона.

На сходах стоїть Рада Лореталя. Усі мовчать.

І лише після кількох ударів серця перший із них — найстаріший — опускається на коліно. Інші повторюють його рух, утворюючи хвилю поваги.

Кайлен стоїть поруч з Ліавель трохи позаду. Його погляд — не заздрість, не ревність. Ні. Гордість. За мене.

Елісса махає руками так завзято, кричить моє ім’я й сміється крізь сльози. На руках у неї сидить Квелая — сяюча, радісна, її світло тепер м’яке, а не тривожне.

Навіть Грибомор — цей напівказковий, напівчудернацький мешканець щасливо махає нам.

Поруч — Тейрон. Його рука тепла у моїй.

А потім — гуркіт голосів, але не обурення. Це оплески. Хвиля тепла накриває мене так сильно, що я мимоволі стискаю пальці Тейрона.

— Аврелія… — виходить уперед старійшина Далер, той самий, що ще недавно називав мене тінню зрадників. — Ліс очищено. Печатки знято. Темрява зникла. Ти врятувала Дракенталь. І Лореталь. І нас усіх.

Його голос тремтить.

— Ми… хочемо проголосити тебе Повелителькою Об’єднаних Земель. За умови,— він переводить погляд на Тейрона,— що твій обранець не заперечує.

Тейрон робить крок уперед.

— Я заперечувати? — в його голосі проглядається усмішка. — Вона мене врятувала. Вона врятувала всіх. Якщо хтось гіден правити… це Аврелія.

Його рука знаходить мою. Тепла, тверда.

— І я стоятиму поруч… як Тейрон Сав’єн, син ночі, що вибрав світло.

З натовпу лунають вигуки схвалення.

І вперше у житті розумію:

Я більше не звичайна людина.

Не донька зрадників.                                                     

Я — Аврелія Рунель.                                  

Хранителька Рун.

Дівчина, що з’єднала два королівства.

Я вже хочу зробити крок уперед — хоч щось сказати Раді, подякувати, пояснити, що я не… не впевнена, що заслуговую на таку честь. Але слова застрягають у горлі.

Біль.

Спершу — легке поколювання між лопатками. Наче хтось проводить по шкірі холодним лезом.

Я здригаюся, намагаючись непомітно випрямитися.

Але біль повертається. Ще сильніший. Раптовий, гострий удар — прямо у хребет. Мене перекошує, повітря виривається з грудей. Світ навколо здригається й пливе.

Тейрон нахиляється до мене.

— Аврелія? — його голос тривожний, глухий, ніби крізь воду.

Я хочу відповісти. Сказати, що все гаразд, що це просто… виснаження. Але губи не слухаються.

Ще один удар болю — як полум’я, що проривається назовні. Наче щось усередині мене намагається розірватися, прорости, вирватися з тіла.