ᕙ ⁠Розділ 53 ᕗ

Я доходжу до межі між звичайним і Забороненим лісом.

Чорні стовбури дерев вкриті рунами — гострими, ламаними, схожими на шрами. Вони тліють темним світлом, немов попереджають:

«Не вступай».

Я відчуваю це шкірою — ліс хоче моєї сили. Він вип’є мене до краплі, якщо я зроблю лише один крок уперед.

Тому я стаю точно на межі. Під ногами — звичайна трава, за крок переді мною — земля, укрита тінню й старою магією мого батька.

Його руни все ще тримають ліс закутим у темряву. Його воля — досі тут, навіть після смерті.

Я опускаюся на коліна, розгортаю татовий блокнот — той самий, з печаткою Алерона, яка тепер світиться слабким золотим відблиском. Потрібно три закляття. Перше — для печатки, яку я маю активувати. Його потрібно промовити біля місця, де Тейрон завершили печатку — там, де камінь усе ще пам’ятає його силу, кров і… жертву.

А тоді, стоячи на межі лісу, я повинна вимовити друге і третє закляття для лісу.

Я торкаюся рядків пальцями, і руни під шкірою відгукуються теплим спалахом. Це закляття батько створив спеціально для мене. Українськими літерами, але звучання — древнє.

Я вдихаю — і починаю.

«Саелієн нара».

Коли я вимовляю перше слово, мої руни спалахують під шкірою — золотаво-білим світлом, теплим, майже болючим. Вони рухаються — так, ніби оживають, зсуваються вглиб тіла, розкриваються, як квіти.

«Теар’ліс воран тенара».

На другому реченні — вони пульсують, віддаючи тепло в груди. Руничні знаки здіймаються в повітрі над блокнотом починають рухатися, ніби сходяться в єдину печатку.

«Руадель феор’та, лумін анвара».

Третє — і з блокнота здіймається легкий вібруючий подих магії. Печатка на обкладинці засвічується срібним світлом.

«Печатко рівноваги, пробудись.
Силу роду визнай. 
Через кров, 
через ім’я, 
через світло моє. 
Слухай голос мій.
Бо я — Аврелія, донька Алерона.
Справжня Хранителька Рун.
Відкрий мені шлях.
Та не розірви мене світлом своїм».

Коли я вимовляю повністю закляття, на руках проступає світло-золоте написання рун:

ᚨ — Ансуз (слово, дух)
ᚱ — Райдо (шлях)
ᚲ — Кеназ (вогонь творення)
ᛟ — Одал (спадок, кров)

Вони ніби випливають самі собою, а потім вплітаються у світіння печатки на блокноті.

Світло в центрі печатки на камені змінюється — мерехтить. Срібні іскри стікають уздовж руничного кола, немов спадаючий дощ.

Я розумію: печатка реагує на мій голос. Моє заклинання. Кров. Ім’я.

Світіння на мить посилюється так різко, що я примружую очі, а потім… камінь видає глухий, але глибокий відгук — ніби серце, що забилося вперше за довгі роки.

Печатка активована.

Вітер зривається з гілок, шурхоче в сухому листі. Ліс ніби здригається — не від страху, а від пробудження.

Я стою на межі — в безпечній зоні, яку мій батько створив спеціально для Хранительки. Крок уперед означав би втрату магії. Крок назад — втрату себе.

Але тепер я точно знаю:

Шлях відкритий. Ліс чує мене. Печатка прийняла.

І попереду — друге закляття. Тяжче. Сильніше. Те, що змінить усе.

Йду до межі між Забороненим лісом і стаю перед ним. Перегортаю ще одну сторінку. Тут — інше закляття: складніше.

Я підіймаю голову — темні дерева ніби прислухаються.

Я роблю крок уперед — рівно до межі, де руни на корі починають тягнутися до мене, до моєї сили, мов голодні тіні.

І промовляю:

«Еварієн лунара,
Сорельте венара,
Ліс рідний, звільнися від уз стародавніх.
Поки стою на межі.
Поки світло моє яріє.
Слухай голос крові моєї.
Бо я — спадкоємиця обітниці.
Ноша роду на мені не зламана.
Розімкніть дороги, дерева древні.
Поверніть собі подих і волю.
Не торкайтесь моєї магії гнівом.
Візьміть лиш те, що вам належить —
Свободу.»

Мої руни цього разу реагують вибухово — немов полум’я проходить по венах.

Світло вихоплюється з-під шкіри тонкими лініями — по руках, по плечах, по горлу, по ребрах.
Воно обпікає й водночас зміцнює.

Я відчуваю, як ліс намагається вирвати з мене силу — але печатка на блокноті створює бар’єр, тонкий, але міцний.

Кора дерев починає розтріскуватися, старі руни спалахують червоним, потім гаснуть, мов зірки, що падають.