ᕙ ⁠Розділ 52 ᕗ

Я продовжую йти до Забороненого лісу. Та все ж приймаю рішення зупинитися — хоча б на кілька хвилин — і роздивитися татовий блокнот. Сідаю на холодну траву, вдихаю глибше. Блокнот важкий у руках… не фізично — спогадами, відповідальністю, тінню двох життів, які я втратила.

Пальці тремтять, коли я перегортаю сторінки. Звичний запах старого паперу, руни, нотатки, схеми… усе знайоме, і водночас чуже. І раптом — шарудіння інше. М’якше. Наче хтось заховав між сторінками щось, що чекало тільки мене.

Я завмираю.

Виймаю складений аркуш. Розгладжую його долонею.

Почерк тата. Такий рівний, спокійний, упевнений — як і він сам.

«Люба моя доню, Авреліє.

Якщо ти читаєш ці рядки — значить, шлях привів тебе туди, куди я давно боявся, але ще більше сподівався, що ти прийдеш сама. Я знаю: на твої плечі впало надто багато. Можливо, занадто рано. Можливо, несправедливо. І світ здається більшим і темнішим, ніж ти хотіла б.

Але пам’ятай одне.

Ти сильніша, ніж думаєш. Ти — Хранителька рун. У тобі тече магія, здатна змінити хід світу. Сила, яку я ніс роками, тепер переходить до тебе — не для слави, не для влади, а для зцілення того, що я колись… скував.

Якщо ти стоїш перед Забороненим лісом — пам’ятай: він боїться не тебе. Він боїться того, що ти можеш його розбудити.

Ти — моя донька. Донька Хранителя рун і світлої феї з королівського роду. У твоїй крові немає слабкості — лише глибина, яку ти ще не відкрила.

Я знаю, що інші бачать у тобі «молоду» чи «недосвідчену».Та я бачу в тобі інше — Хранительку, що народилась не випадково.

Магія лісу відгукнеться на твій голос. Руни впізнають тебе. А там, де інші ламаються — ти зможеш пройти.

Не бійся того, що кличе. Не бійся того, що болить. Навіть темряви не бійся — у ній ти теж знайдеш відповідь.

Я вірю в тебе, доню. Завжди вірив. Навіть тоді, коли знав, що не зможу бути поруч у найважливіший момент.

І якщо настав саме той момент — пам’ятай:

Ти ніколи не одна. Моя руна захищає тебе. Моя любов веде тебе.

— Твій батько,
Алерон.»

Букви розпливаються. Я навіть не помічаю, коли по щоках течуть сльози. Тихі — як краплі дощу на старому камені. Болісні — як спогади, до яких я не торкалась роками.

Я притискаю лист до грудей. Мені здається, що варто лише заплющити очі — і тато обійме мене так, як колись, коли я боялася темряви.

Але його немає.

Мені хочеться кричати — від туги, від порожнечі… від того, що я ніколи не встигла сказати йому, як сильно люблю його.

Я ковтаю повітря і знаходжу другий аркуш.

Тонший. Тепліший.

Він пахне сухими польовими квітами. Її почерк — плавний, трохи хвилястий, як пелюстка квітки на вітрі.

«Моя світла дитино,

Якщо мій лист знайшов тебе, значить ти пройшла шлях, довший і складніший, ніж я могла собі уявити.
Мені завжди хотілося, щоб твій світ був м’яким. Але я знала: твоє серце створене не для тиші.

У тобі є дві стихії — світло мого роду та мудрість твого батька.

Ти — не людина. Не ельфея. Не фея.
Ти — те, що народжується один раз за століття: міст між світом людей і світом магії.

Ти не повинна боятися свого шляху. Сили, що прокидається в тобі. Справжня магія — не руни, не крильця, не родовід.

Справжня магія — це те, як ти любиш. Як ти захищаєш. Як ти стоїш там, де інші тікають.

І знай… якщо тобі доведеться врятувати того, кого ти обрала серцем — врятуй. Навіть якщо світ скаже, що це неможливо. Навіть якщо сама доля чинитиме опір.

Бо ти — моя донька. Моя Аврелія. І в тобі немає нічого неможливого.

Ми любимо тебе.

— Мама, Ліель»

Я не витримую.

Аркуш падає мені на коліна, а я хапаюся руками за обличчя. Сльози вже не тихі — вони гарячі, різкі, вони рвуться назовні, як річка, яку надто довго стримували.

— Мамо… тату… — шепочу крізь тремтіння. — Я так за вами сумую…

Хочеться, щоб хтось відповів. Щоб хтось поклав руку мені на плечі. Щоб хоч на мить повернути те тепло, яке ці листи лише нагадали.

Але навколо тихо.

Лише мій подих. Мої сльози. І два аркуші, які пахнуть любов’ю і втраченою домівкою.

Я витираю очі тильною стороною долоні й притискаю листи до серця.

Бо зараз — у цей момент — вони єдине, що тримає мене цілісною.

І єдине, що дає сили йти далі.

— Нічого, — шепочу я в тишу. — Я ще доведу всім. Доведу, що я — гідна донька Алерона. Хранителька рун.

Я встаю на ноги. Дихання рівне, погляд — гострий.