ᕙ⁠ Розділ 49 ᕗ

Кайлен помічає мене першим.

— Аврелія?.. — його голос тремтить. Він виглядає так, ніби побачив привида.

Ельфея поруч піднімає брову. Її очі ковзають по мені, оцінюючи, зважуючи.

Я підіймаю підборіддя.

— Я прийшла по свої речі. Заберу й піду. Мені не потрібно багато часу.

— Ти жива… — видихає Кайлен.

— Дивно? — тихо каже ельфея поруч. — Бо я бачила… інше. Ти мала померти, але, мабуть, твій темний ельф врятував тебе, взявши все на себе.

Я стискаю щелепи.

— Хто вона? — питаю рівно.

Кайлен ковтає. Ельфея посміхається так, що хочеться відступити.

— Ліавель, — відповідає вона сама. — Провидиця Лореталя. І майбутня пара Кайлена.

Мені ніби вдарило в груди.

— Пара?.. — шепочу я. — В сенсі… як у людей? Шлюб?

Кайлен різко відводить погляд.

— Ельфи не беруть шлюби, — м’яко каже Ліавель. — Ми об’єднуємося магією. Обітницями. Рунічною парністю. Це… назавжди.

Голос у мене зривається.

— Чому?.. Чому ти нічого не сказав?

Кайлен робить крок до мене — але Ліавель торкається його руки, і він зупиняється. Її пальці вплітаються між його — невимушено, упевнено, так, ніби вона має на це право.

Втім, Кайлен відступає на крок і забирає свою руку.

Я вдихаю, намагаючись говорити твердо:

— Я не за цим прийшла. Просто дайте мені забрати речі батька.

Ліавель дивиться на мене так, ніби бачить усе, що я намагаюся приховати.

— Це не твій дім, Авреліє. — її голос м’який, але безжальний. — І Кайлен — теж не твій.

— Я й не твій Ліавель, — промовляє сердито Кайлен.

Я стискаю кулаки.

— Я прийшла лише по свої книги, — кажу рівно.

— Навіщо вони тобі? — Ліавель злегка примружується. — Ти ж навіть не ельфея. В тебе навіть крил немає. Ти не осилиш закляття батька.

— А я й не хочу осилювати. Я хочу зрозуміти.

Вона сумнівається. Я це бачу. Провидиця чи ні — але вона не знає мене. І не знає, що в мені повернулося.

Кайлен робить півкроку до мене.

— Аврелія… ти виглядаєш інакше. Тейрон, щось зробив з тобою?

Я стискаю кулаки

Бо я не знаю. Не знаю, що він зробив. Не знаю, чому я досі відчуваю на губах смак його поцілунку. Чому руни в мені світяться сильніше, ніж будь-коли.

І чому думка про те, що він вигнав мене… розриває груди.

— Де мої речі? — питаю я тихо.

Ліавель торкається рукава Кайлена.

— Вона небезпечна, — шепоче так, ніби я не чую. — Вона не належить до нашого світу. Не дозволяй їй…

— Я сам вирішую, що дозволяти, — відповідає він і робить крок до мене. — Ходімо. Я покажу.

— Ліавель, зачекай тут. Я ненадовго.

Вона мимоволі стискає губи, але нічого не каже. Лише задивляється на мене так, ніби в кожному русі шукає загрозу.

Я відводжу погляд. Хай дивиться. Мені байдуже.

— Ти… як? Тейрон щось зробив з тобою?

Я зупиняюсь.

Повітря раптом здається важким.

— Він… повернув мені силу, — кажу я. — І вигнав.

Кайлен видихає так, ніби його щось поранило.

— Вигнав? Чому?

— Сказав, що мені в Дракенталі не місце. Що я повинна йти до тебе, — я стискаю пальці. — Але я не розумію… навіщо він забрав мої руни? Навіщо повернув? Чому поводиться так… суперечливо?

Кайлен довго мовчить.

— Темні ельфи… ранять тих, про кого думають, що не мають права дбати, — каже він нарешті. — У них це майже рефлекс.

— Ясно. Але чому ти не розповів мені? — питаю я тихо. — Чому не сказав, що… що кохаєш мене?

Кайлен зупиняється, ніби його вдарили. Він поволі повертається до мене.

— Якби я сказав… — його голос хрипкий, натягнутий, як струна, що от-от порветься. — Що б це змінило, Авреліє?

Я стискаю пальці.

— Все. Абсолютно все.

Ельфей сміється. Не гучно — тихо, гірко, так, ніби йому боляче від власних слів.

— Ні, Авреліє. — Він хитає головою.

— Я не сказав тобі, бо вже тоді знав правду.

Кайлен робить крок ближче — не загрозливо, а відверто.

— У твоєму серці був він. Тейрон. Я побачив це, коли ми працювали з руною Гебо… коли твоє магічне відлуння переплелося з моїм. Ти навіть не усвідомлювала, що думаєш про нього — але я відчув.

Його слова падають між нами важкими уламками.

Я вдихаю, але повітря раптом гірке. Щоки палають — не від сорому, а від того, що заперечити я не можу.