ᕙ ⁠Розділ 48 ᕗ

Повернувшись до Лореталя повітря тут пахне сосною й травою. Занадто чисте. Занадто легке. Після Дракенталя воно здається порожнім — ніби тут немає нічого, що могло б мене тримати.

Я стою на стежці, стискаючи в руках свою торбинку. Вона майже порожня. Усе важливе — татові записи, щоденник, книжки про руни — залишилися в Лореталі. Я не хотіла сюди повертатися… але без них я сліпа.

Намагаюся думати про справу, а не про слова Тейрона. Та все одно стискаю долоню, де ще легенько поколюють руни — мої. Знову мої.

Чому він забрав їх?
Чому повернув?
Чому поцілував… так, ніби в нього не лишилося часу?

Я заплющую очі, і переді мною знову його погляд — холодний, жорстокий… але не до мене. Не тоді.

«Можеш повертатися до Кайлена. Тобі тут робити нічого».

Мені й досі болять ті слова. Вони ранять сильніше, ніж мить, коли він вирвав у мене руни. Сильніше, ніж той нестерпний жар, що обпікав легені.

Він просто вигнав мене. Наче я — помилка. Наче я… ніхто.

Хоча ж у тому поцілунку було щось справжнє. Те, що не зіграєш і не збрешеш.

Тепер маю безліч запитань. І відповіді доведеться знайти самій.

— Ти повинен зробити вибір, Кайлене, — каже вона спокійним, врівноваженим голосом. — Рада не чекатиме.

— Ліавель… — він ковтає повітря, ніби шукає сили хоч трохи приховати втому. — Зараз не час.

— А коли? — вона робить крок ближче. Не агресивно — невідворотно, як провидиця, яка вже бачила те, від чого він тікає. — Коли буде час, Кайлене? Коли Рада схопить тебе? Коли тебе звинуватять у зраді? Чи коли зроблять із тобою те саме, що з Тейроном?

Ельфей різко піднімає погляд, в якому — гнів, страх і біль, змішані так, як у нього буває рідко.

— Не смій говорити так, Ліавель.

— Не змушуй мене мовчати. — Її голос вже не спокійний — він гострий, як лезо. — Ти хочеш стати вигнанцем? Хочеш, щоб тебе вигнали з Лореталя, позбавили магії, імені… всього? Ти думаєш, Рада пробачить, що ти закохався в людину? Що прив’язався до неї? Що дозволив темному ельфу забрати її з-під твого захисту?

— Досить! — Кайлен урізає слова. — Аврелія — донька Алерона і Ліель. Вона одна з нас.

— Ні. — Ліавель робить півкроку вперед, і в її очах — не гнів, а твердість.

— Те, що її батько був хранителем рунічної магії, а мати — світла фея з королівського роду, не робить її нашою. Вона не має крил. Вона ледь навчилася керувати своєю силою. Жила в людському світі — і її місце саме там.

Кайлен здригається, немов від удару.

— Замовкни, Ліавель, — його голос низький, небезпечний. — Ти не знаєш, про що говориш.

— Знаю. — ельфея навіть не відводить погляду. — Бо бачу те, чого ти вперто не хочеш побачити: правда небезпечна, Кайлене. А твоя прив’язаність до неї — ще небезпечніша.

Кайлен робить крок уперед, різко, з тією стриманою люттю, з якою він майже ніколи не говорить.

— Не смій називати її людиною. Не смій казати, що вона не наша. Аврелія…

Охоронець затинається.

— Вона сильніша за багатьох ельфів у цьому місті. Вона — спадкоємиця Алерона.

Його голос тремтить ледь чутно. Ліавель це помічає. І здається, від цього тільки стає холоднішою.

— Вона небезпечна для тебе, — каже вона рівно. — Саме тому Рада й не дозволить тобі стояти поруч із нею. Ти їхня зброя, Кайлене, а не ельфей, який може собі дозволити почуття.

Я стою в тіні дерева й чую їхні голоси. Кожне слово Ліавель ріже, як лезо по шкірі.

Не одна з них? А хто я тоді? Для кого я взагалі «своя»?

Я дивлюся на Кайлена. Він стоїть спиною до мене, але я бачу, як напружені його плечі, як він стримує гнів — за мене.

І це… боляче. Тому що я знову стаю причиною його боротьби.

Я не просила, щоб він захищав мене. Не просила, щоб через мене його могли знищити. І не просила, щоб моє ім’я робили зброєю в суперечці Ради.

Та найбільше болить інше.

Кайлен мовчить про те, що відчуває. А вона — говорить за нього. 

І я не знаю, що страшніше: бути неправильною для ельфів… чи бути надто важливою для нього.