ᕙ ⁠Розділ 47 ᕗ

~Аврелія~

Світ повертається до мене повільно.

Спершу — відчуття тепла. Моє власне. Несподівано знайоме, рідне, наче я прокидалась після довгої, виснажливої зими.

Потім — біль. Легкий, тремтливий. І лише згодом — усвідомлення, що чиясь рука тримає мою.

Його рука.

Я розплющую очі.

Покої темного ельфа. Похмурі стіни, глибокі тіні, запах ночі. На мить здається, що я між сном і реальністю.

І Тейрон сидить поруч. Блідий. Занадто блідий. Немов з нього вирвали половину життя.

— Тейроне? — мій голос тремтить. — Що… сталося?

Він не дивиться на мене.

Це гірше, ніж якби він кричав.

— Я повернув тобі силу, — говорить рівно, надто рівно. — Тепер ти можеш іти.

Йти? Куди? Навіщо?

Мене обпікає легкий шок.

— Ти… виганяєш мене? — питаю тихо.

Це звучить так необережно, як рана, торкнута пальцем.

Темний ельф піднімає погляд. І цей погляд… Він не холодний, порожній. Небезпечніший за будь-який холод.

— Так, — вимовляє нарешті.

Одне-єдине слово. Але звучить так, ніби воно ранить його зсередини. Ніби кожен звук — це жертва.

Тейрон не дивиться на мене. Його погляд втуплений у щось за моїм плечем, у порожнечу. У втрату.

— Можеш повертатися назад у Лореталь, — продовжує він холодно, майже байдуже. — До свого Кайлена. Тобі тут більше нічого робити.

Я завмираю. Холод пронизує не гірше, ніж тоді, коли він забрав мої руни.

— Ось як? — я підводжуся на ліктях. — І все? Просто… іди? Після… — вдих — поцілунку?

— Він був справжнім, — продовжую, бо маю право це сказати. Бо маю право знати. — Ти був іншим. Не жорстоким. Не холодним. Не тим… ким хочеш здаватися.

— Ти плутаєш необхідність із почуттями, — каже він, і кожне слово точне, гостре, як лезо. — Я зробив те, що повинно було статися, аби стабілізувати твої руни. Нічого більше.

Тейрон нарешті повертає до мене погляд: темний, глибокий, абсолютно непробивний.

— І якщо ти думаєш, що це щось значило для мене… — губи торкається ледь помітна, майже зневажлива посмішка. — Значить, ти гірше розумієш темних ельфів, ніж я думав.

— Ти був іншим, — шепочу я, і ненавиджу, що голос зривається.

— Я був тим, ким мусив бути, — твердо відрізає він. — І нічим більше.

Потім ельф піднімається та відходить на крок назад — жест не грубий, а… відсторонений, мов закриває двері між нами.

— Іди, Аврелія. — Його голос знову холодний, сталевий.

На мить мені здається, що він хоче додати щось інше. Щось важливе.
Щось справжнє.

— Ти повернув мені мою силу, — нагадую я м’яко. — Це роблять не ті, кому… байдуже.

Він різко відвертає обличчя.

— Я повернув її, тому що не міг більше тримати в собі чужу магію. Ніякої… прив’язаності тут нема.

Брехня.

Але він уперто будує між нами мур — той самий темний, мов камінь його замку.

— Іди. До Кайлена. Він… завжди був тим, кого ти обирала.

Я підводжуся на ноги. Мені важко стояти, але важче — ковтати те, що цей ельф щойно сказав.

— Я не обирала Кайлена, — кажу я.

Він здригається. Ледь. Але я бачу.

— Це не має значення, — відрізає Тейрон — Йди, Авреліє.

— Тейроне… — я роблю півкроку до нього.

Він відступає. Різко. Мовби я торкається вогонь.

— Я сказав ІДИ!!! — кричить ельф і від цього крику я здригаюся.

— Я повернуся, — кажу я тихо. — Хочеш ти того чи ні — я повернуся.

Його подих збивається.

Але Тейрон знову відгороджується холодом, мов стіною.

— Не смій, — каже він. — Я більше не хочу тебе бачити тут.

Його брехня така тонка, така болісна, така очевидна, що тіні самі скручуються довкола його рук.

— Добре, — кажу я. — Якщо хочеш, щоб я пішла… я піду.

Я повертаюся до дверей.

Але серце лишаю тут.

Прямо в його руках.

Хоч він і намагається зробити вигляд, що не тримає його вже давно.