ᕙ⁠Розділ 46ᕗ

~Тейрон~

Я йду до замку. Крок за кроком, немов крізь густий туман.

Після завершення печатки всередині мене — порожнеча. Холодна, тремтлива. Печатка взяла свою ціну — і, здається, забрала більше, ніж я розраховував.

Магія всередині поводиться, як поранений звір: то рве під ребрами, то стихає… і знову рве. Я відчуваю, як під шкірою б’ються чужі руни — її руни.

Я зупиняюся на сходах, ледь  тримаючись за  поручні, бо світ перед очима хитається.

Так. Я знав, що буде важко.

Але не знав, що буде ось так.

Печатка рівноваги ніколи не приймає того, хто не готовий втратити все — частину сили, частину себе, частину життя. І тепер я чую, як вона повільно висмоктує з мене останні залишки темної енергії.

Я видихаю. Різко. Це рішення приходить несподівано швидко.

Я повинен повернути їй силу.

Не тому, що хочу очиститися чи відпустити. Не тому, що каюсь.

А тому що після печатки я… більше просто не можу її носити в собі.

Вона світла, жива, тепла — і тепер, коли темрява у мені зламана, світло ріже зсередини, мов лезо.

Та й… хай уже.

Хай робить, що хоче.

Хай ненавидить, кричить, повертається до свого Кайлена чи кине на мене всі прокляття світу.

Це її влада. Її сила. Її право.

Я лиш хочу, щоб вона… жила.

Входжу в покої. Двері самі відчиняються, визнавши мене, хоч від моєї магії лишились лише уривки. В кімнаті тихо. Лірін сидить біля ліжка, але встає, коли бачить мене.

— Мій лорде, ви виглядаєте погано…

— Вийди, — кажу я тихо.

Вона кланяється й зникає за порогом.

Я підходжу до ложа.

Аврелія спить. Дихає рівно, але її тіло все ще шукає власні руни.

Сідаю поруч.

Вона трохи рухається, біляві пасма падають на обличчя. Такий мирний вигляд… ніби нічого не сталося.

Я торкаюся її долоні.

Тепла. Жива.

— Аврелія… — шепочу я.

Руни під моєю шкірою спалахують — золоті, світлі, як світанок.
Її руни.

Підношу її долоню до своїх грудей, туди, де ще тліє печатка. На камені вона спалахнула, а в мені — ледь жевріє, утримуючи тіло від розпаду.

Я шепочу слова, які залишив Алерон.

«Повернення не смерті, а шляху.
Від того, хто тримає, — до того, хто належить.»

Сила зривається з мене, як подих.

Я майже чую, як вона падає в неї — тихо, м’яко, немов вода вливається в сухий ґрунт.

Мені стає легше.

Аврелія здригається. Її руни — тепер знову її — спалахують під шкірою блідим золотом.

Вона розплющує очі.

Світло в її погляді… ріже мене сильніше, ніж печатка.

— Тейроне… — тихий, ще слабкий голос.

Я відводжу погляд, бо не хочу, щоб вона бачила, наскільки я зламаний.

— Я повернув тобі силу, — кажу я. — Тепер роби, що хочеш.

Лише одна думка тримається за мене, як останній уламок себе:

Вона має вижити. Навіть якщо заради цього доведеться загинути мені.