ᕙ ⁠Розділ 45 ᕗ

~Тейрон~

Світло і тінь б’ються між моїми руками, але я не відводжу погляду. Камінь Печаті шипить, немов розпечене залізо в холодній воді. Він хоче відповідь. Він хоче жертву.

І тоді… я бачу.

У тріщині древнього каменю, приховане руною-замком, мерехтить пергамент. Золотавий, пронизаний плетіннями старої магії. Печатка Алерона.

Я витягую його одним рухом, і повітря навколо стискається — камінь знає цей знак. Приймає його.

— Звісно… — тихо кажу я. — Він залишив ключ. Але не зміг використати.

Пальці ковзають по рядках. Почерк Алерона — рівний, суворий, без тремтіння. Він знав, що цей момент настане. Знав, що сил йому не вистачить. Тому лишив слова.

Закляття єдності. Те саме, яке мало завершити цикл і стабілізувати печатку. Те, яке ніхто до нього не наважувався вимовити.

Я вдихаю.

І починаю читати.

— «Печать рівноваги, печать єднана,
Кров’ю старших, силою дано.
Світло й Тінь, що вічно розірвані,
Станьте одним — через мене.»

Камінь реве. Гул проходить по кістках.

Темрява в мені здибається, б’ється, хоче відірватися. Світло Аврелії — те, що я забрав, щоб урятувати — палахкотить обпікаючим золотом.

Дві сили не хочуть одна одну.
А я — змушую їх.

— «Руни, що розгублені, зійдіться.
Сили, що блукають, з’єднайтесь.                                     Я — провідник. Я — судина. Я — рівновага.»

Магія б’є в груди так, що мене зносить назад, але я впираюся коліном, пальцями, зубами в цемент реальності.

Я мушу.

Для неї.

Камінь Печаті спалахує сліпучою білизною — не світлою, не темною. Чистою. Сила врізається в мене хвилею — і я відчуваю, як щось рветься. Шкіра тріскає рунами. Кров шипить.

Але я не падаю.

Я вистою.

— «Стань цілістю… через моє ім’я.
Тейрон Сар’єну.»

Камінь вибухає світлом.

Ліс гуде. Повітря чорніє. Болить так, що світ розмивається.

А потім…

Тиша.

Гостра, як лезо.

Я стою на одному коліні, грудьми ловлячи подих. Руни на руках горять, але вже не рвуть мене всередині. Сили в мені — дві, але тепер… рівні.
Злиті.

Печатка — закінчена.

Збалансована.

Жива.

І я — живий.

Підводжуся, тінь спадає з плечей, а світло під шкірою пригасає, лишаючи по собі глибоке, важке тепло.

— Аврелія… — тихо промовляю. — Я повертаюсь.

Бо тепер… я можу бути біля неї не як загроза, не як злодій, а як той, хто довершив те, чого не зміг довершити її батько.

Той, хто врятує її — до кінця.

Тіні відступають, дорога до замку стає рівною.

Я йду. І кожен крок — це більше не втеча від темряви.

А шлях до неї.

~Кайлен~

Дорога до Лореталя видається довшою, ніж будь-коли. Навіть лісова стежка, яку я знаю з дитинства, сьогодні здається чужою — ніби дерева відвертаються від мене, відчуваючи те, чого я сам боюся назвати.

Я повертаюсь сам. Без неї. Без її сили, голосу.

Навіть не помічаю, як добираюся до свого помешкання. Лореталь, завжди світлий, теплий, ніби сьогодні став холоднішим. Може, то просто я.

— Кайлене! — першим виринає голос Елісси.

Вона майже біжить до мене. Легка, срібноволоса, із занадто ясними очима для того, що я приніс назад.

Поруч — з нею її подруга Ліаве́ль. Нова обраниця Ради. Вона з роду провидців. Теж ельфея, але погляд — уважніший, глибший. Ліаве́ль ніколи не приховувала, що я їй… подобаюся. І її увага зараз важча за камінь.

— Ти поранений? — Елісса торкається моєї руки, побачивши кров.

Я видихаю.

— Тобі негайно потрібно обробити руку, Кайлене. Ходи зі мною, — не промовляє, а прямо наказує Ліавель.

— Але… де Аврелія? — запитує Елісса м’яко.

Я стискаю щелепи.

— Тейрон забрав її.

Обидві мовчать, але тиша у цьому місці завжди голосніша за слова.

Ліавель робить крок вперед. І ледь торкається моєї руки.

— Кайлен… ти зробив усе, що міг.

— Ні, — хриплю я. — Якби зробив усе — вона стояла б поруч.

І в ту мить я вперше бачу, як Ліавель дивиться на мене не як на героя, не як на воїна… а як на ельфея, який щойно втратив половину себе.

— Тейрон не вб’є її, — говорить вона. — Він кохає Аврелію. Це… відчувається.

Я піднімаю на неї погляд.