ᕙ Розділ 44 ᕗ

~Тейрон~

Я приземляюся біля замку в один довгий, тягучий видих. Моє приземлення тихе, але сила магії ще бринить у повітрі — темні ельфи завжди відчувають, коли повертається їхній правитель.

Варта мовчки схиляє голови, але я не звертаю уваги. Усі погляди — на дівчину в моїх руках.

Аврелія бліда. Занадто. Її дихання — ледь помітне, тепле, ламке. Я стискаю її трохи міцніше й крокую через головну арку.

Мій замок побудований з темного каменю Дракенталя — гладкий, холодний, мов ніч. Йому не потрібні віки, щоб здаватись величним: він молодий, як і я, але побудований на силі. На владі. На рунах, які слухаються лише моєї крові.

Поріг зустрічає мене легким зсувом повітря — охоронні плетіння впізнали господаря.

Я піднімаюся сходами у свої покої.

Це не стареча кімната, не затхле лігво. Стіни плавно світяться блакитним сріблом, повторюючи узори древніх рун. Вікна прикриті густими шторами, бо темні ельфи не люблять надмірного світла. У центрі — широке ложе, застелене м’яким темним хутром ночесерів¹.

Я обережно укладаю Аврелію на подушки. Вона ледь ворушить губами — ім'я, шепіт, тонкий звук, який чути лише тим, хто хоче.

Мене.

Стиснувши щелепи, я жестом кличу Лірін — жінку-цілительку, одну з наймудріших у Дракенталі.

Вона входить тихо, низько схиляє голову.

— Стеж за нею, — кажу я. — Оберігай від жару. Не дозволяй підніматися температурі, не дозволяй падати. Вона нестабільна. Її тіло… шукає нової рівноваги.

Лірін наближається до ложа, торкається лоба Аврелії.

— Вона виснажена, мій лорде. Але жива. Це… диво, — жінка піднімає на мене очі. — Ви забрали руни?

— Я взяв те, що мало її вбити, — коротко відрізаю. — Це ще не кінець.

— А для неї? — тихо запитує вона.

Я відвертаюсь.

— Якщо все піде правильно — це буде її новий початок.

Темні тіні легенько стискаються біля моїх рук. Я маю йти. Печатка чекає.

За мною зачиняються  двері, а погляд її — тепер у чужих руках — все ще пече мене між лопаток.

Бо я знаю: часу лишилося мало. І якщо я помилюсь хоча б на крок — вона заплатить за це життям.

Я ступаю за поріг.

Попереду — межа із Забороненим лісом.

І печатка… яку доведеться продовжити, бо всередині мене тепер дві сили. Світла — Аврелії, якої навчив Кайлен, і темна — моя власна.

***

Межа Забороненого Лісу зустрічає мене тишею — надто густою, щоб бути природною. Листя не шумить. Мох не дихає. Навіть темрява тут поводиться так, ніби слухає.

Я зупиняюся за крок від стародавнього каменя.

Він саме там, де й має бути — старший за мій рід, за Дракенталь, за будь-яку з наших магій. Камінь Печаті. Серце рівноваги. Те, що Алерон так і не зміг завершити.

А я… я мушу завершити.

Символ на поверхні мерехтить, розділений надвоє — золоте світло й холодна блакить. Вони б’ються одна з одною, як дві стихії, які ніколи не мали злитись.

А довкола — руни. Старі. Глибокі. Вигравійовані так, ніби сама земля їх памʼятає.

Я торкаюся холодного каменю кінчиками пальців — і він реагує. Повільно, але впевнено. Темрява під моєю шкірою стискається, наче розуміє, куди я прийшов і чому.

— Ти чекала на мене… — шепочу. Це не молитва, не прохання. Це факт.

Від печаті відходить хвиля сили, невидима, але достатньо гостра, щоб різонути легені.

Я роблю крок ближче — і земля під ногами тріскає, немов попереджає.

— Я не зупинюся, — кажу вголос. — Бо тепер вибору немає ні в кого з нас.

Зображення інь-янь спалахує яскравіше, ніби камінь хоче вирвати з мене істину — або силу.

— Алерон був слабким, — продовжую я, відчуваючи, як щось у темряві лісу реагує на мої слова. — Він боявся завершити те, що почав. Боявся, бо знав: печатка забере ціну.

Я усміхаюсь краєм губ.

— Я ціни не боюся.

Покласти свою магію — не страшно.
Покласти чужу — ще легше.

Руни на камені тьмяно спалахують у відповідь, одна за одною, немов переводять подих.

Я кладу руки на центр символу — туди, де сходяться золоте і блакитне світло.

І тут же розумію:

Це не просто двері. Це суд. Він прийме лише того, хто справді готовий віддати все.

Навіть себе.

Пальці починає пекти. Камінь пробує мене на міцність.

— Я Тейрон Сар’єну. Останній спадкоємець рівноваги. Візьміть те, що вам належить.

Камінь здригається.

І світ вибухає блискавками світла й тіні, які змішуються в мене під руками — так, ніби вирішують, чи прийняти мене… чи розірвати.