ᕙ ⁠Розділ 43 ᕗ

Світ звужується до однієї точки. До однієї думки.

Тейрон не має права говорити про неї. Ні. Одного. Слова.

— Обережніше з язиком, — кажу я тихо, але голос зривається на хрип. — Ти не знаєш, що сталося. Не знаєш, як вона…

— Померла? — м’яко підказує він. — Я знаю більше, ніж ти думаєш. І я не дозволю, щоб Аврелія повторила її долю.

Щось у мені рветься. Прямо в грудях, там, де колись був її світлий слід.

— Мелліса сама прийняла силу! — кидаю йому. — Вона обрала свій шлях. А ти хочеш вирвати в Аврелії право вибору!

— Я хочу врятувати її життя, — відповідає ельф. — Вона не витримає. Ти ж це відчував, Кайлене. Руни в ній рухалися неправильно. Вони розривали її. Вона б не протягнула й місяця.

Його слова звучать логічно.

І все одно — це неправда. Бо це його правда. Перекручена, вигідна, хвороблива.

— І ти, значить, вирішив, що маєш право вирішувати за неї? — я роблю крок ближче. — Що можеш покласти на неї печатку, а потім забрати все, що зробило її нею?

— Я забрав лише те, що знищило б її, — відповідає Тейрон спокійно. Як завжди, коли бреше собі самому. — Якби ти кохав її по-справжньому, ти б теж це бачив.

— Не смій мене вчити, що таке кохання, — кажу я тихо, а в мені піднімається хвиля, гаряча й темна. — Я ніколи не поставив би на неї наші руни. Я не зробив би з неї зброю.

Він прижимає Аврелію сильніше. Майже власницьки.

— А я не дозволив би їй померти, — шепоче ельф.

Я стискаю руків’я меча, і клянуся — якби вона не була в нього на руках, я б зараз покінчив із ним.

— Тейроне… — я роблю ще один крок. Ліс гуде навколо, відгукується на мою лють. — Відпусти її. Зараз же.

— Ти її лякаєш, — каже він і дивиться на мене так, ніби тримає немовля, а не дівчину, в якої щойно вкрав життя. — Ти ж бачиш — вона до мене тягнеться.

І саме в ту мить Аврелія сіпається, ледь чутно шепоче:

— …Тейроне…

Невже… вона справді…?

Ні. Ні, це не можливо.

Не після всього, що він зробив. Не після того, як він висмоктав із неї життя, немов злодій.

Але її голос — слабкий, розпачливий — звучить так, ніби вона… потребує його.

І мене наче прошиває блискавкою.

Коліна раптово згинаються. Я падаю просто на холодну землю, глухо гупаючи об неї.

Мої руки самі закривають обличчя.

Я не хочу, щоб Тейрон бачив мене таким. Щоб хтось бачив.

Але я ламаюся.

Тому що цей шепіт — не просто звук. Це доказ. Або вирок.

— Чому… — хриплю крізь пальці. — Чому вона… кличе… тебе?

Голос тремтить. Ненависно.
Але я не можу його зупинити.

Тейрон мовчить.

Не тому, що не знає відповіді.
А тому, що знає — і це дає йому перевагу.

Я стискаю зуби так сильно, що боляче.

— Ти… забрав у неї силу. Руни. Життя… і все одно вона… — я не можу закінчити. Мені не вистачає повітря. — Все одно…

Тейрон рухається. Його голос м’який — занадто м’який.

— Вона кличе мене, Кайлене… бо відчуває, що я її рятую. Навіть зараз.

Щось у мені рветься знову.

Ні. Ні, це неправда. Це не може бути правдою.

Але я все ще стою на колінах.

Все ще не можу підняти погляду.

Спершу лише чую ледве відчутний порух повітря. Потім — тріск коріння. Ледь вловимий, хрусткий, немов ліс робить вдих.

Я піднімаю голову якраз у мить, коли тіні згортаються довкола Тейрона.

Вони стікають по його руках, по обличчю, огортаючи і його, і Аврелію так, наче ліс дозволяє це. А може — не втручається.

— Ні… — виривається з мене. — Ні, не смій!

Я кидаюся вперед.

Пізно.

Темрява стискається в вузол — і розривається тишею.

Тейрон з Аврелією зникають.

Не лишивши після себе навіть сплеску магії. Навіть сліду. Запаху.

Лише холод. І порожнечу.

Я зупиняюся там, де вони стояли ще мить тому, і розгублено витягую руку вперед, ніби можу доторкнутися до того, що вже розтануло.

— Аврелія… — шепочу, і це — не крик гніву.

Це — молитва. Суха, беззвучна, приречена.

Серце б’ється як шалене, проте всередині — тиша.

І все, що я можу — це встати. Відчуваючи порожнечу замість руни, яка колись зв’язувала нас.

Й уперше за довгий час зрозумів: я справді і безповоротно сам.