ᕙ⁠ Розділ 41 ᕗ

Біжу так швидко, що легені обпікає. Туман обдуває об обличчя, наче холодне полотно. Дракенталь розступається переді мною, і це лякає ще більше.

Бо ліс не має робити так… для мене.

Коріння розходиться, ніби я — не чужинка. Гілки підіймаються, щоб не подряпати. Світляні гриби спалахують, показуючи шлях, як вогники для заблукалих душ.

— Тейрон… — шепочу, хоч знаю: він мене не чує.

Але ліс чує. І веде.

Мені здається, я біжу вже годину. А може, хвилину. Час у Дракенталі не працює нормально.

Руни під шкірою пульсують так, ніби намагаються вибратися назовні. Вони реагують на щось… на когось попереду.

І раптом повітря змінюється.

Туман стає густішим, теплішим, майже оксамитовим. Запах вологи й гнилих грибів зникає, уступаючи місце аромату смоли, нічного вітру і… тіні.

Я роблю крок уперед. Тріск лісу позаду стає гучнішим.

Повільно обертаюся.

Він стоїть на межі світла.

Не виходить, не наближається — просто є. Наче був тут завжди.

Високий, нерухомий, у чорному плащі, що зливається з туманом. Волосся падає тінню на очі. Погляд… важкий, розпечений, мовби він мене чекав.

Я роблю крок назад — і натикаюся грудьми на Тейрона.

Він стояв так близько, що я цього навіть не помітила.

Його руки піднімаються повільно, рішуче — неначе він впевнений, що має право мене торкатися.

А потім пальці торкаються моїх плечей, ковзають уздовж рук і замикаються за моєю спиною. Тепло. Сильне. Рішуче.

Ельф притискає мене до себе.

Я завмираю, бо цього не очікувала. Від нього пахне тінню, деревною смолою і нічним повітрям — я дихаю цим запахом і на мить забуваю, як говорити.

— Ти жива, — шепоче він мені у волосся.

І в цьому шепоті — стільки полегшення, ніби ельф утримував це всередині роками.

Я відкриваю рота, щоб щось відповісти — але не встигаю.

Тейрон нахиляє голову і його губи торкаються моїх. Я не опираюся, не хочу. Різко. Жадібно. Цей поцілунок, забирає дихання.

Я не опираюся, не хочу. Моє серце зривається. Руни всередині мене спалахують — я фізично відчуваю, як вони збурюють кров, ніби прокинулися.

Тейрон відсторонюється на мить — але не відпускає мене з обіймів.

Його погляд темніє. Ніби він бачить щось, чого я не відчуваю.

— Аврелія…

— Що?

— Твої руни…

Ельф торкається моєї щоки пальцями — легше, ніж вітер. І я бачу відблиск: тьмяний, слабкий, ніби світло згасає.

Руни… слабшають.

Пульсація під шкірою стає хаотичною. Спершу гарячою, потім холодною, різко, так, що я мало не відсмикую руку.

— Що… що це… Тейрон… — у горлі пече.

— Пробач, — шепоче він.

І я розумію: Тейрон забирає мої руни.

Востаннє вони спалахують — золотим, захисним, теплим світлом.  А потім… світло розпадається, мов попіл, і летить прямо в його долоню.

Я бачу це.

Мої руни — моя сила — згорає тане всмоктуються в нього.

— Ні… Тейрон… припини… прошу… — голос зривається. Я не можу стояти, ноги тремтять.

Він утримує мене за талію, легко, але не дає вирватися.

— Ні! Я чекав цього дня дуже довго.

Біль опускається не в тіло — у душу. Наче мені відривають частину серця. Ельф піднімає мою долоню до свого серця, і я відчуваю під пальцями… щось.

Пульсацію. Ритм. Надто швидкий, надто глибокий, надто чужий.

В його грудях сяє темний вузол енергії — живий, голодний.

— Ти… хочеш мої руни… для себе, — шепочу, хоча вже знаю відповідь.

Тейрон усміхається так, як усміхаються ті, хто вже вирішив долю світу.

— Щоб завершити Печатку Єдності.
Його очі спалахують темним полум’ям.

— І стати тим, ким я мав бути від початку. Королем всього світу ельфів.

У мене перехоплює подих.

— Ти не розумієш… — я намагаюся говорити, але голос тремтить. — Мої руни не принесуть тобі владу. Вони зруйнують тебе.

— Я вже зруйнований, — він відповідає без тіні сумніву. — Мені лишилося або зібрати себе заново…

Тейрон нахиляється ближче, торкаючись чола до мого.

— Або згаснути. І я не збираюся згасати, Аврелія.

Мене накриває хвиля слабкості. Коліна підкошуються.

Тейрон тримає мене, але не для того, щоб захистити — а щоб витримати процес.

— Ти повинна… жити, — каже він, дивно пристрасно. — Бо без тебе Печатка неповна. Ти — ключ. А я — замок.

— Я… тобі… не ключ… — слова розсипаються.