ᕙ ⁠Розділ 40 ᕗ

— Зачекайте! — виривається в мене, хоча горло стискає страх. — Стійте обидва! Я… я можу поговорити! Можу пояснити!

Не знаю, з ким говорити — з істотою, яка виглядає як жахливий кошмар лісу, чи з Кайленом, який ось-ось кине в бій клинок.

Але я мушу.

— Грибоморе… — я навіть не впевнена, що називаю його правильно. — Ми не вороги. Ми не торкнулися лісу, не знищили нічого. Ми просто…

Слова тікають, як вода крізь пальці.

Грибомор повертає голову — повільно, із сухим потріскуванням. Його порожні синюваті очі ковзають по мені, і я відчуваю, як щось у грудях холоне.

Він не слухає.

Ні мене. Ні Кайлена. Нікого.

Кайлен зводить клинок і стає ближче до мене, не випускаючи істоту з поля зору.

— Аврелія, відступи, — тихо каже він. — Це не те, з чим можна говорити.

— Але ж… — я роблю крок уперед.

— Ні. — Його голос ріже коротко й різко. — Він не бачить у нас живих. Лише вторгнення.

Я хочу сказати, що він помиляється. Що ліс реагує на мою магію, що Тейрон…

Думка обривається. Грибомор робить рух.

Навіть не атаку — природний крок, але земля під ним тріскає так, ніби щось величезне пробудилося під корінням.

— Стій! — кричу я й піднімаю руки, ніби це щось змінить. — Я прийшла з миром! Ми не…

Кайлен встигає лише коротко глянути на мене — мов просить вибачення за те, що станеться.

— Вибач, — шепоче він. — Я не дозволю йому торкнутися тебе.

І саме тоді Грибомор першим рветься вперед.

Жодних символів. Жодних попереджень. Лише хрусне земля — і довгі, дерев’яні руки прорізають повітря.

Я не встигаю озирнутися — Грибомор уже нависає над ним, спори сипляться з важкої грибної корони, наче золистий пилок.

Кайлен витягує клинок. Іскра. Мить. Удар.

Але Грибомор не відступає. Навпаки — його рука-наріст різко хапає Кайлена за плече й підкидає вгору.

— Ні! — зриваюся я.

Кайлен падає, перекочується, встає знову. Я бачу, що він кульгає. Болю не показує, але рука пригнічено висить — його поранило.

Грибомор обертається до мене.

Його очі — дві тьмяні ями з блідим світлом глибоко всередині — спалахують голодом.

Він хоче мене.

Не як ворога. Не як загрозу.

Як джерело сили.

Я інстинктивно торкаюся кулона, руни під шкірою реагують жаром.

Кайлен відчуває це і кричить:

— Аврелія! Не смій!

Охоронець кидається знову, перехоплюючи удар, який був призначений мені. Грибомор вдаряє його другою рукою — різко, боком, наче дерево коренем. Від удару Кайлен відлітає на кілька кроків і падає на одне коліно.

Я біжу до нього — але він рвучко виставляє руку, зупиняючи мене.

— Аврелія! — голос хрипкий, зірваний. — Ти маєш іти.

— Я не залишу тебе! — слова самі вириваються.

Грибомор уже піднімається вдруге — і цей удар він не промахне.

— ІДИ! — Кайлен ричить, не як ельф, а як звір, загнаний у кут. — До Тейрона! Ліс приведе тебе до нього! Він… — охоронець задихається, — тільки він зможе тебе захистити тут.

Я дивлюся на нього — на його зламану позу, на кров на скроні, на блиск магії в руках.

І розумію: Кайлен не просить. Він наказує, бо знає, що лишаючись — я помру.

Грибомор з ревінням кидається на нього, зносячи корінням кустарник, перетворюючи землю на бруд і спори.

Кайлен зустрічає удар.

Обидва зникають у завихреному тумані сили й гнилих деревних уламків.

— Кайлен! — кличу я, але вітри Дракенталя ковтають мій голос.

Ліс сам відкриває переді мною вузьку стежку, мов живий коридор.

Він веде мене у напрямку… туди, де щось тремтить у моїй крові. Туди, де руни горять тепліше.

До нього.

До Тейрона.

Я біжу.

Не оглядаючись. Важко дихаючи. Не думаючи.

За спиною розривається туман, чути удари, хрипи, тріск зламаного дерева і рев Грибомора.

Але я знаю одне:

Якщо я зупинюся — не врятую ні його, ні себе.