ᕙ ⁠Розділ 39 ᕗ

~Тейрон~

Вітер у Дракенталі змінюється першим. Не звук, не світло — саме вітер.

Він охолоджує повітря над ранами на моїх руках, кружляє між чорними стовбурами і приносить запах, який я впізнаю одразу, хоч би скільки часу минуло.

Аврелія.

Це не запах шкіри, не аромат трави у її волоссі — ні. Її магія має власний подих. Теплий, світлий, майже наївний.

Вона близько.

Цього разу запах її магії не просто торкається повітря — він прорізає його, мов промінь світла крізь темну воду. Дракенталь реагує: коріння піднімається, дерева змінюють напрям гілок, навіть тіні тепер рухаються не так.

Ліс… радіє.

— Ти відчув це, старий? — бурмочу, торкаючись долонею найближчого стовбура.

Дерево відповідає коротким тремтінням. Воно її впізнало. Бо кров Алерона тече в ній.

Кров того, хто зрадив… чи того, кого зламали — я досі не знаю всієї правди.

Я роблю крок уперед, і ліс пропускає мене крізь себе, мов тінь. Дракенталь ніколи не був добрим, але зі мною він навчився мовчати.

І в ту ж мить відчуваю ще один потік магії. Гостріший. Твердіший.

Не вона.

Він.

Кайлен.

Його присутність ріже простір, як лезо, яке не хоче торкатися тіні, але все одно мусить. Його сила інша: холодна, контрольована… небезпечна, якщо знаєш, куди дивитися.

— Звісно, — шепочу гірко. — Ти не відпустив би її саму.

Тінь ворушиться, шепоче:

— Невже тебе це злить?

— Ні, — відповідаю. І знаю, що брешу.

Кайлен занадто близько. Занадто вперто тримається біля Аврелії. А Дракенталь не любить тих, хто не довіряє лісу.

Тому я відправляю до нього Грибомора — тихого Хранителя Грибного Туману.

Його поява — це не погроза. Це попередження.

Грибомор не говорить, не вмовляє і не сперечається. Він старший за всі наші війни й страхи, народжений із глибокої тіні, міцелію та деревної плоті. Його голова — мов темна грибна корона, очі тліють синім вогнем, а тіло дихає споровим димом.

Для мандрівників, які поважають ліс, він — провідник. Для тих, хто порушує рівновагу, — суддя.

І я знаю: Кайлен відчує його наближення ще до того, як побачить. Грибомор не нашкодить йому…
якщо сам Кайлен не наважиться нашкодити Дракенталю.

А якщо наважиться — ліс відповість за мене.

~Аврелія~

Дракенталь зовсім не такий, яким я його уявляла.

Я думала — це темний ліс. Небезпечний, дикий, але звичайний. Та щойно ми ступили під його крони, я зрозуміла: тут усе живе. І не просто живе — спостерігає.

Перші кроки даються важко. Земля пружинить під ногами, наче дихає. Коріння виглядає випадковим, але варто посунутися не туди — і воно раптом зсувається, ніби підлаштовується під тебе. Туман підіймається знизу, стелиться по землі та торкається моїх щиколоток прохолодним подихом.

Світляні гриби світять не рівно — а в такт моєму диханню.

— Не відставай, — тихо каже Кайлен, і я чую в його голосі не звичний контроль, а… напруженість.

Бо ліс справді дивиться. І що далі ми йдемо, то сильніше я це відчуваю.

Руни в мені реагують: легке поколювання під шкірою, ніби невидима сила торкається мене. Ліс знає, що я прийшла.

Знає, хто я.

І, мабуть, саме тому не нападає — але й не приймає.

Я ковтаю повітря, вбираючи в себе запах вологої землі, старої деревини та чогось кислуватого… немов грибниці, що проростає в темряві.

— Це… дивне місце, — кажу я, хоча це слово зовсім не підходить.

Кайлен кидає на мене короткий погляд.

І саме в ту мить, ліс завмирає.

Тиша падає різко, майже боляче — навіть вітер перестає рухати верхівки дерев.

Потім я чую шаркання.

Легке, тягуче, наче коріння ковзає по вологому ґрунту.

Я повертаю голову — і бачу те, що спершу приймаю за великий, викривлений пень.

Просто ще один покручений стовбур у вічній напівтемряві Дракенталю. Але тоді він рухається.

Туман розходиться під його кроком, мов вода під човном. Тиша стає такою густою, що я чую власні удари серця. Кайлен різко хапає мене за лікоть і тягне назад.

— Не рухайся, — шепоче він. — Аврелія, не роби жодного кроку.

І тільки тоді я розумію, що «це» — зовсім не дерево.

З темряви виходить істота.

Вона настільки незвична, настільки неправильна на фоні всього, що я знаю про цей світ, що мозок спершу відмовляється приймати форму.

Голова…

Вона нагадує величезний плоский гриб, але кам’янистий, важкий, з темними тріщинами і прожилками, ніби він виріс у місці, куди ніколи не доходить світло.