ᕙ ⁠Розділ 38 ᕗ

Я виходжу на галявину, коли сонце вже підіймається над деревами. Повітря свіже, прохолодне, і здається, ніби сам ліс прислухається до моїх кроків. Пальці мимоволі торкаються підвіски — теплий місячний камінь пульсує разом із серцем, ніби підбадьорює.

Це дивне відчуття. Безпечно. І… правильно.

За хвилину з’являється Кайлен. Він рухається тихо, майже беззвучно — як завжди, але тепер у його ході є щось інше: напруження, рішучість, відповідальність. Мені здається, що охоронець уже думає на кілька кроків вперед, продумує маршрут, небезпеки, наш шлях.

Його погляд ковзає по мені, зупиняється на підвісці — і на мить теплішає.

— Готова? — питає він.

Я киваю.

— Почнемо зі щита, — продовжує охоронець, підходячи ближче. — Руна Альґіз посилює захист, але ти маєш навчитися активувати її сама, а не покладатися лише на амулет.

— Добре, — я вдихаю глибше. — Що робити?

— Для початку — забудь про страх. Дракенталь відчуває його швидше, ніж ти встигаєш моргнути. Щит створюється не з думки, а з наміру. Ти не просто просиш захисту. Ти стверджуєш, що він уже є.

Кайлен робить жест, показуючи, як треба тримати руки. Його рухи чіткі, впевнені — і я намагаюся відтворити їх так само.

— Уяви лінію, — пояснює він тихо, — тонку, але міцну. Вона піднімається з твоєї грудної клітки й виходить назовні. Це — ядро твого щита. Руна тільки… підсилює напрям.

Я заплющую очі, роблю те, що він каже. І на мить мені здається, що нічого не виходить.

А потім — тремтіння під шкірою. Руна на підвісці теплішає. Десь на рівні грудей розходиться м’яка хвиля.

— О… — виривається в мене, і я розплющую очі.

Переді мною — тонкий, майже прозорий серпанок, який повторює форму мого тіла. Ледь помітний, але він є.

— Непогано, — каже Кайлен, і в його голосі змішується здивування з гордістю. — Дуже навіть непогано для першої спроби.

— Це ти добре навчаєш, — усміхаюся я.

— Та ні, — тихо каже він, підходячи ближче. — Це ти сильніша, ніж думаєш.

Щит слабшає і розчиняється. Я переводжу погляд на Кайлена.

У його очах зараз немає офіційності, немає дистанції. Лише чесність — і турбота, від якої у мене теплішає всередині.

— Ще раз? — питає він.

— Ще раз, — киваю. — До тих пір, поки ти не скажеш, що я готова.

— Я скажу це лише тоді, коли ти сама відчуєш, — відповідає ельфей. — Бо Дракенталь слухає не мене. Він слухає тебе.

Охоронець відступає на крок, піднімає руку, його руни засвічуються м’яким золотистим світлом.

— Тоді готуйся, — каже. — Зараз я атакую. Легко. Тільки, щоб ти відчула, як працює щит.

— Добре.

— Аврелія?

— Так?

— Пам’ятай: я поряд. Я не пораню тебе.

Його слова ламають решту вагань. Я вдихаю — і відчуваю, як камінь на моїй шиї знову теплішає.

— Готова, — кажу я.

Кайлен киває.

І все починається.

***

Ми тренуємось довго — значно довше, ніж я очікувала. І що дивніше — кожен наступний раз мені дається легше. Наче руна Альґіз, що лежить на моїх грудях, прокладає мені дорогу, веде, підказує.

Кайлен кидає слабкі імпульси — світлі, золоті, обережні, майже лагідні, — але з кожною годиною вони стають сильнішими. Щит піднімається переді мною швидше, ніж я встигаю подумати. Розширюється. Укріплюється. Структура його змінюється — ніби реагує на ритм мого дихання.

— Я ніколи не бачив, щоб хтось упорався так швидко, — каже він, спостерігаючи, як останній імпульс розбивається об мій захист і розчиняється безслідно.

— Ти ж казав, що я сильніша, ніж думаю, — усміхаюся.

Кайлен хмикає, але в очах — гордість і щось ще, тепліше.

— Ти не просто сильна. Ти… небезпечна, — додає він, але голос звучить так, ніби це комплімент. — І добре, що ти зі мною.

Я відчуваю легкий жар під шкірою.

Тренування закінчуються лише тоді, коли сонце хилиться до обрію. Ми обоє втомлені, але дивним чином спокійні. Наче все йде так, як і має.

Кайлен підбирає речі, кидає на мене погляд поверх плеча.

— Завтра йдемо, — тихо каже він.

І щось у його голосі стискає мені груди — не страх, а передчуття.

— У Дракенталь? — перепитую.

— Так. Ти готова. Ну… настільки, наскільки це можливо за один день.

***

Я прокидаюся ще до світанку. Сон короткий, але глибокий. Немає кошмарів, немає тіні тривоги — лише чітке відчуття, що сьогодні щось зміниться.

Торкаюся підвіски. Камінь теплий, немов він не охолонув від учорашніх тренувань.

Кайлен чекає мене надворі. На ньому темний одяг, рукави закочені, руни на передпліччях сяють так яскраво, ніби їх щойно накреслили. На спині — меч. На поясі — набір різьблених жетонів.