ᕙ Розділ 37 ᕗ

Відтоді минає кілька тижнів, і я нарешті починаю володіти рунами так, як треба. Це нелегко: магія реагує на кожну емоцію, кожну думку, найменший сумнів. Але я вчуся. Кайлен терпляче пояснює, Квелая і Елісса підбадьорюють — і разом вони тримають мене на поверхні там, де я б уже давно потонула.

Сьогодні, коли я прокидаюся, всередині вже є рішення. Чітке. Невідворотне.

Я маю потрапити до Дракенталя.
Маю знайти Тейрона і нарешті дізнатися правду про амулет, про батька, про все те, що він не встиг сказати.

Він давно не приходить у сни, хоч я цього чекаю. Його мовчання лише сильніше штовхає мене вперед.

Після ранкової трапези я шукаю Кайлена. Він сидить на стільці, схилившись над чимось у руках. Зосереджений, замкнений у собі.

— Кайлене! — гукаю я.

Охоронець здригається, різко повертається й поспіхом ховає щось за спиною. Я лише встигаю помітити короткий спалах світла між пальців.

— Ти… щось хотіла? — питає він. Голос рівний, але я відчуваю, як у ньому напружуються нитки тривоги.

Я роблю крок уперед.

— Так. Я хочу піти до Дракенталю.

Настає така тиша, що чую власне дихання. Кайлен дивиться на мене довго, без жодного моргання, ніби перевіряє, чи не жартую.

— Аврелія… — нарешті каже він тихо. — Ти знаєш, що це місце… небезпечне? Воно реагує на страх. На силу. На помилки. Дракенталь забирає тих, хто йде туди без підготовки.

— Я готова, — відповідаю твердо. — Мені потрібні відповіді. І тільки там я їх отримаю.

Його погляд темнішає. Пальці, які він ховає за спиною, стискаються міцніше.

— Це через нього? — запитує охоронець. — Через Тейрона?

Я затримую подих, але не відводжу очей.

— Це через правду, Кайлене.

Він робить крок до мене, набагато ближче, ніж зазвичай. Лише тепер помічаю, як напружилися його плечі, як тінь лягла на погляд.

У його голосі немає злості — тільки страх, гірка тривога… і ще щось, чого ельфей не вимовляє.

— Я не дозволю тобі піти одній, — каже він тихо, але так твердо, що сперечатися марно. — Я піду з тобою.

Серце зривається на прискорений удар.

На мить я навіть не знаходжу слів — охоронець ніколи так не говорив. Ніколи не дивився на мене… саме так.

— Кайлене, — починаю обережно, — це небезпечно.

— Саме тому, — перебиває він. — Дракенталь не терпить чужинців. А тебе він або прийме, або зламає. Я не дозволю другому статися.

— Ти можеш злитися, можеш відмовляти. Але — я все одно піду, — додає охоронець, не відводячи погляду.

— Але ж Рада… — пробую я.

— Рада не має права вирішувати за мене, — каже різко. — І вони це знають. Якщо ти ступиш у Дракенталь одна — вони подумають, що я не впорався. Що не вберіг. А якщо ми підемо разом… вони будуть проти, але не зможуть зупинити.

Охоронець підходить ближче — так близько, що я чую його дихання.

— Я не відпущу тебе одну в ліс, який навчився ковтати тих, хто шукає правду, — шепоче Кайлен. — І не прошу дозволу. Це рішення.

Я вдихаю, відчуваючи, як невпевненість розсипається попелом.

— Тоді ми підемо разом?

— Так, — киває він. — Але перед тим я мушу навчити тебе кількох речей. Дракенталь — це не просто темний ліс. Це місце, де руни живуть власним життям. Там усе реагує на твою силу, навіть якщо ти цього не хочеш.

Охоронець робить паузу, вдивляючись у мене так, ніби намагається впевнитися, що я розумію хоч частину того, про що він говорить.

— Я не хочу, щоб ти пішла туди, не підготувавшись, — тихо додає.

Я вже збираюся відповісти, коли Кайлен раптом злегка усміхається і витягує з-за спини те, що ховав раніше.

— І ще… в мене є для тебе подарунок. Хотів подарувати тобі його завтра, на честь останнього уроку.

Мені здається, що повітря між нами стає важчим — не гнітюче, а тепліше, ближче.

— Але, здається, настав час раніше, — каже він і обережно відкриває долоню.

На його долоні лежить прикраса — тоненький ланцюжок, сплетений із срібних ниток, ніби витягнутих зі світла місяця. Він легкий, майже невагомий, але виглядає міцним, як справжня рунічна сталь ельфів.

На ланцюжку — підвіска. Невелика, витончена, мов вирізьблена з чистого місячного каменю. Камінь м’яко світиться зсередини, коли Кайлен тримає його в руках, реагуючи на його дотик.

У центрі підвіски — вигравірувана руна Альґіз (ᛉ)

Його руна. Руна захисту.

Вона виблискує так, ніби дихає разом зі мною. Як знак, який вже давно чекав саме на мою шкіру.

Внутрішній світ на мить зупиняється — у цьому ланцюжку є щось більше, ніж просто прикраса.

Щось особисте. Щось значуще.

Кайлен ковтає повітря, наче боїться, що я не прийму.

— Сьогодні ти говориш про Дракенталь, — продовжує він уже твердіше. — А я не можу дозволити тобі йти туди беззахисною.