ᕙ Розділ 36 ᕗ

Ми йдемо стежкою, коли сонце пробивається крізь густе листя, розсипаючи світло на землю. Ліс здається особливо тихим, ніби сам простір завмер, і тільки шелест листя порушує тишу.

Перед нами на іншому кореневому мосту над струмком висвічується невелика постать. Вона пульсує м’яким світлом, і відразу видно, що це не звичайна істота. Її тіло ніби зроблене зі скла або сльози, очі — глибокі блакитні, що відображають мудрість і чистоту.

Я спиняюся і шепочу:

— Що це?

Кайлен підходить ближче, голос тихий, але впевнений:

— Це — Квелая. Дух Чистого Світла. Вона живе у найпотаємніших куточках лісу, де сонячне світло пробивається крізь листя. Вона — хранителька чистоти води та квіткового цвітіння. Її світло очищає все навколо, а присутність приносить спокій.

Я вперше бачу Квелаю: її рухи зазвичай граційні й легкі, але зараз вони здаються зламаними, немов вітер ламає крихку гілку. Вона ковзає над землею, ледь торкаючись моху, а кришталевий вінець на голові переломлює сонячні промені у м’які спалахи. Кожен її крок здається обережним, повільним, наче навіть найменший рух завдає болю.

— Вона поранена? — питаю я, відчуваючи легке хвилювання.

— Так, — каже Кайлен. — І це твоє випробування. Райдо веде тебе вперед, Наутиз стримує. Тепер ти не просто проходиш шлях — ти допомагаєш істоті, що випромінює чистоту. Будь обережна, дій уважно і з терпінням.

Я кладу долоні на камені з рунами. Райдо шепоче: «Рухайся вперед, дій!» — тепло пульсує крізь мене. Наутиз стримує: «Обміркуй кожен крок, не поспішай».

Крок за кроком я наближаюся до Квелаї. Вода під мостом блищить від її світла. Мої рухи стають точними, обдуманими — один неправильний крок міг би налякати або нашкодити їй.

Нарешті Квелая стоїть на безпечній ділянці. Вона тихо мерехтить, і повітря наповнюється ароматом квітів та роси. На землі, де стоїть її присутність, з’являються дивовижні квіти, які світяться легким сяйвом.

Вона дивиться на мене великими блакитними очима, і я відчуваю, що вона розуміє: я прийшла з добрими намірами.

Нахиляюся і шепочу тихо:

— Тобі нічого не загрожує.

Квелая відповідає не словами, а легким мерехтінням, що переливається на всі кольори світла.

Я повільно підходжу ближче, відчуваючи, як кожен її рух нагадує про тендітність кришталю. Квелая трохи хитко тримається на ногах — чи то намагається зберегти рівновагу, чи через біль, я не можу точно сказати. Я опускаюся на коліно, щоб бути ближче до її рівня, і простягаю руку.

— Дозволь мені допомогти тобі, — шепочу я, обережно торкаючись її руки. М’яке світло від її тіла розлилося по моїх пальцях, нагадуючи теплий струмок.

Квелая здригнулася, але не від страху — від болю чи втоми. Я роблю повільний вдих і починаю обережно проводити енергію власних рук через її пульсуюче світло, відчуваючи, як його ритм змінюється. Ледь помітні тріщинки світла в її кришталевому тілі починають згладжуватися.

— Спокійно, — шепочу я, намагаючись відчути її біль і перенаправити його в тепло. — Ніхто тобі не зашкодить.

Квелая повільно нахиляє голову ближче до моєї долоні. Її світло тремтить, мов хвиля на воді, і я бачу, як маленькі спалахи сяйва розлітаються навколо, неначе вдячні за допомогу. Я торкаюся її плеча, а потім м’яко підтримую тіло, щоб воно могло відновити рівновагу.

Кожен рух — обережний, точний, без поспіху. Я відчуваю, як Райдо в мені тягне діяти, а Наутиз стримує — ідеальний баланс: діяти, але з терпінням і увагою. Квелая реагує на це, її світло стає більш рівномірним і м’яким, тріщинки кришталю зникають, а мерехтіння перетворюється на тихе, спокійне сяйво.

Коли я підводжу її на ноги остаточно, Квелая ковзає на кілька сантиметрів у мою сторону і ніжно торкається моєї руки своїм мерехтливим світлом. Це мов мовчазне «дякую». Я посміхаюся, відчуваючи теплоту і взаємну довіру.

— Тепер тобі безпечніше, — прошепотіла я. — Ти в порядку.

Квелая тихо мерехтить, відбиваючи мої слова у кольорах світла. Її сяйво ніжно оточує мене, і я розумію: ми стали не просто союзниками, а друзями. Вона довіряє мені, і я відчуваю, що наш зв’язок тепер важливіший за будь-які руни чи магію лісу.