ᕙ⁠ Розділ 35 ᕗ

Над лісом поволі спускаються сутінки. Повітря стає густішим, наповненим запахом хвої, вогкості. Ми з Кайленом ідемо назад до хатини мовчки — лише сухе листя шарудить під ногами.

Я все ще відчуваю легку втому після того, що сталося. Усередині — дивне поєднання спустошення і тепла, ніби в мені щось згоріло, щоб дати життя іншому. Кайлен іде поруч, замислений, з поглядом, у якому блимає щось важке, незакінчене.

Біля дому він бере кристал — крихітне світло одразу малює м’яке світло на його обличчі. Ми заходимо до моєї кімнати.

— Сідай, — каже він, показуючи на плетене крісло. — Ти зробила сьогодні більше, ніж здається.

— Я не впевнена, — відповідаю. — Вона просто полетіла… але чому я почуваюся так, ніби частина мене залишилася з нею?

Кайлен мовчить кілька секунд, потім наливає напій у дві тонкі чаші — прозорий, зі світлими іскорками, схожими на пилок зоряного світла.

— Бо так і є. Коли даєш через Гебо, ти віддаєш не енергію, а частинку серця. Вона завжди повертається — але змінена.

Він простягає мені чашу. Напій пахне квітами й дощем. Ми п’ємо мовчки.

— Ти казав, що колись недооцінив Гебо, — кажу обережно. — Що сталося?

Його рука завмирає на півруху. Світло кристала відбивається в очах, і на мить вони здаються майже прозорими.

— Я колись використав її неправильно, — нарешті каже він. — Думав, що можу зв’язати дві душі, щоб урятувати. Але Гебо не терпить примусу. Вона з’єднала нас — і розірвала водночас.

— З ким? — питаю тихо.

— Її звали Мелісса, — відповідає охоронець коротко. — Ми навчилися разом і були парою. Вона хотіла більше сили, ніж могла витримати. Я намагався втримати її зв’язком, але руна… зробила своє. Частину її душі я відчуваю досі. І не знаю, де кінець того зв’язку.

Я не відразу знаходжу слова. У його голосі немає докору — тільки спокій і тінь старого болю.

— А що було далі? Вона померла?

— На жаль, так. Її тіло не витримало магічного потоку.

— Тому ти вчив мене обережності?

— Тому я вчу тебе слухати, — каже охоронець. — Бо сила без слуху — глуха. І саме Гебо нагадує: зв’язок — це не володіння, а довіра.

Ми сидимо мовчки. За вікном цвіркуни ведуть свою нічну мелодію.

Потім Кайлен підводиться.

— Завтра я покажу тобі Райдо (ᚱ) та  Наутиз (ᚾ) — перша руна шляху, руху й долі. Після Гебо вона завжди приходить. Бо коли ти зрозуміла зв’язок — маєш зробити крок далі. Друга руна потреби, терпіння та внутрішньої дисципліни. Вона добре поєднується з Райдо, і навчить тебе не лише йти шляхом, а й витримувати випробування, приймати обмеження і діяти вчасно.

— До речі, я показував тобі руни, пов’язані з Ат Фрейра — сила, рух, взаємодія. Райдо якраз з них. А Наутиз походить з ат Хагала — випробування і трансформація. І є ще руни ат Тюра — духовність, родина, внутрішня сила. До них ми дійдемо, коли освоїмо попередні.

Кайлен усміхається — тихо, ледь помітно, але в цій усмішці є щось нове: не лише спокій, а й прийняття.

— Відпочинь, — каже він, гасячи світло. — Завтра дорога покаже тобі, куди веде твоя сила.

***

Ранок приходить тихо. Легкий туман стелиться між деревами, а небо над лісом ще тримає рештки зоряного світла. Краплі роси на гілках блищать, мов дрібні руни, написані самою природою.

Я прокидаюся від легкого шелесту — Кайлен розкладає щось на столі. На ньому — невеликий вузлик, шкіряний ремінь, фляга з водою й знайомий мішечок із каменями. Його рухи точні, спокійні, як завжди, але в них відчувається мета.

— Ми йдемо кудись? — запитую, потираючи очі.

— Сьогодні ми вирушаємо в невеличку подорож ти навчишся рун  Райдо і Наутиз , — відповідає він. — Їх не можна вивчати, стоячи на місці.

Ми снідаємо просто: тонкий хліб з нектаром і білими плодами, схожими на виноград, але з легким присмаком хвойного диму. Кайлен наливає теплий настій із листя зоряної м’яти — він пахне нічним небом і сміливістю.

Коли сонце виринає з-за гілок, ми виходимо. Повітря свіже, а земля під ногами ще волога від роси. Охоронець іде попереду, а я — за ним, слухаючи, як ритмічно звучать його кроки.

— Відчуй це, — каже він не озираючись. — Кожен крок — це пульс Землі. Коли ти йдеш у гармонії з нею, вона веде тебе, навіть коли ти не бачиш дороги.

Ліс тихий, окрім шелесту листя й віддаленого дзюрчання струмка. Стежка звивається між старими дубами, і переді мною раптом відкривається вузький місток із переплетених коренів і каміння над бурхливим струмком. Під ним вода несе гілки й листя, а будь-який необережний крок загрожує падінням.

Кайлен зупиняється поруч.

— Ось перша перевірка, — каже він спокійно. — Райдо веде тебе вперед, Наутиз стримує. Мета — пройти, не поспішати і не втратити рівновагу.

Охоронець простягає мені два камені: один із символом Райдо (ᚱ), другий — Наутиз (ᚾ).

— Торкнися їх. Відчуй силу і стриманість одночасно.

Я кладу долоні на камені. Райдо нагадує: «Рухайся, вперед, дій!» — і всередині мене пульсує тепло, як легкий потік енергії. Наутиз натомість тисне і нагадує: «Не квапся. Думай, оцінюй, будь уважною». Спершу це здається протиріччям, але поступово вони знаходять ритм: один стимулює рух, другий — баланс і контроль.