ᕙ ⁠Розділ 34 ᕗ

Ми вирушаємо вузькою стежкою крізь ліс. Повітря прохолодне, пахне мохом. Сонце просочується крізь листя золотими плямами.

Кайлен іде попереду, легкий, майже безшумний. Його кроки не ламають гілок, не тривожать птахів. Я намагаюся наслідувати, але мені здається, що навіть повітря помічає мою невпевненість.

— Ти відчуваєш? — озивається охоронець, не озираючись. — Ліс відгукується. Кожна істота тут — частина обміну. Гебо діє скрізь, навіть коли ми про це не думаємо.

— Як саме? — питаю тихо.

Він зупиняється, кладе долоню на стовбур старого дуба.

— Це дерево ділиться силою з травами під ним. А ті — із корінням. Коріння — із землею. І все це повертається до джерела. Гебо — це ритм, обмін, без якого світ розсипається.

Я торкаюся кори поруч із його рукою. Вона тепла. І раптом — ледь чутно, майже несвідомо — в голові звучить відлуння: спокій, життя, потік.

Різко вдихаю повітря.

— Ти це почув?

Кайлен усміхається, куточком вуст.

— Так. Ліс говорить до тих, хто слухає. Ти вловила його пульс — отже, Гебо вже працює через тебе.

Ми стоїмо так кілька хвилин — просто дихаємо разом із деревом. І в якийсь момент я відчуваю, що межі між нами й світом зникають. Пташки співають. Вітер торкається волосся — і в ньому чується той самий ритм, що й у серці.

Кайлен відступає на крок, дивиться на мене серйозно:

— Тепер розумієш, чому Гебо така небезпечна? Вона може розчинити тебе у світі, якщо не триматимеш рівновагу.

Я киваю. Всередині ще тремтить ехо зв’язку — і водночас з’являється ясність.

— То це… і є справжня магія? — питаю.

— Це її початок, — каже Кайлен. — Коли перестаєш шукати силу — і починаєш відчувати її навколо.

Охоронець відходить до струмка, нахиляється, набирає в долоню води. Вона виблискує сріблом, і кілька крапель падають на землю, лишаючи світлі кола.

— Тут ти навчишся віддавати.

Я дивлюся на нього, і в очах, у глибині віддзеркалення води, мені здається, блимає щось інше — тінь старої історії, ще не розказаної.

День непомітно хилиться до вечора. Ліс наповнюється золотим сяйвом, у повітрі пахне смолою й далеким цвітом. Ми сидимо біля струмка — я, ще трохи розгублена після побаченого, і Кайлен, який дивиться у воду, мов у глибину світу.

— «Віддавати» — як? — питаю нарешті.

— Віддати — це не втратити, — відповідає він спокійно. — Це дозволити силі завершити коло. Якщо її тримати, Гебо закам’яніє. А коли відпускаєш — вона повертається.

Я хитаю головою, не зовсім розуміючи. Але в цей момент щось змінюється: ліс стихає. Навіть вітер зупиняється. І тоді я чую — слабкий писк, десь неподалік.

Підводжуся, розсуваю гілля. На землі, біля кореня, лежить маленьке пташеня — випало з гнізда. Його крильце неприродно зігнуте, а очі блимають від страху.

— Воно ще живе, — шепочу.

Кайлен підходить, схиляється поруч.

— Природа сама вирішує, що лишається, а що йде, — каже він тихо. — Але якщо ти вже бачиш, то й ти стаєш частиною вибору.

Я вдихаю. Усередині спалахує тепло, знайоме — те саме, що з’явилося, коли я торкалася руни.

— Можна я… спробую?

Він киває.

— Гебо — не лікує. Вона з’єднує. Ти не даєш життя — ти ділитимешся ним. Скільки зможеш.

Я кладу пташеня на долоні. Воно ледве дихає. Закриваю очі, уявляю світло, що проходить крізь мене — не як вогонь, не як силу, а як подих.

Теплий, м’який, природний.

Світло рухається до пташки, і я відчуваю, як щось невидиме виходить із мене — не біль, не виснаження, а ніжна допомога, мов частинка життя.

Руна Гебо спалахує в уяві — срібна, чітка. І раптом пташка тремтить, видає тихий писк і розплющує очі. Крихітне крильце ворушиться, ніби згадує, як літати.

Я відкриваю очі, ледь дихаючи.

— Вона…

— Відгукнулася, — каже Кайлен. Його голос теплий, але трохи сумний. — Ти поділилася частиною себе.

Пташеня сидить у моїх долонях ще мить, потім злітає — недалеко, на гілку, де сонце вже торкається неба.

Мені хочеться усміхнутися, але відчуваю дивну порожнечу всередині, легку втому.

— Вона забрала… частинку мене, — кажу тихо.

— І поверне, — відповідає Кайлен. — У свій час. Гебо завжди завершує коло.

Він дивиться на мене — довго, серйозно.

— Ти відчуваєш? Це був твій перший справжній обмін.

Я киваю. Десь у серці легкий біль перетворюється на спокій. Усе довкола знову дихає — і ліс, і вода, і навіть тиша.

І тільки тоді я розумію, що Кайлен не просто вчить мене рун. Він вчить — бути частиною світу.