ᕙ ⁠Розділ 33 ᕗ

Ранок огортає хатину м’яким сяйвом. Проміння просочується крізь прозорі завіси, розсипаючи на підлозі золотисті плями. Повітря свіже, насичене запахом роси, квітів і смоли від старих дерев.

Я прокидаюся від тихого шелесту — Кайлен рухається біля столу. На якому стоїть вже легкий сніданок: тонкі квіткові хлібці, ягоди, що світяться немовби зсередини, і глечик прозорого напою — схожого на чай, але з переливами синьо-зеленого кольору.

— Добрий ранок, — кажу, обережно сідаючи.

— Сонце вже торкнулося гілок, — відповідає Кайлен спокійно. — Час відновити сили.

Він наливає мені напій у тонку чашу, схожу радше на пелюстку. Рідина тепла, трохи іскриста, з ароматом м’яти, хвої та чогось солодкого.

— Це з елерійських пагорбів, — пояснює він. — Настій із листя світанкового моху. Відновлює магічну рівновагу після роботи з рунами.

Я обережно роблю ковток. У грудях розливається легке тепло, ніби сонце торкнулося зсередини. Після цього навіть дихати стає простіше.

— А це? — запитую, вказуючи на ягоди з прозорою шкіркою, що відбивають світло, мов кришталь.

— Серцеві ягоди, — каже Кайлен. — Ростуть лише біля джерел із чистою магією. Ельфи їдять їх перед обрядами, щоб очистити думки.

Ми їмо мовчки. Їжа легка, але дивовижно насичує — кожен шматочок ніби сповнений спокою. Здалеку чути спів птахів, шелест гілля від ранкового вітру.

Коли я ставлю чашу, Кайлен дивиться на мене уважно, з тим спокійним виразом, який завжди трохи лякає.

— Сьогодні день Гебо, — каже охоронець. — Руна взаємності. Те, що ти віддаєш, завжди повертається.

Він кладе переді мною камінь, темний і гладкий, але коли на нього падає світло — всередині спалахують тонкі срібні лінії, що перетворюється на знак хрестик.

Я вдихаю аромат ранку, солодкий і чистий, і відчуваю, як усе навколо ніби затихає. Навіть повітря слухає.

— Готова, — кажу я.

Кайлен киває й опускає долоню на мою, яка вже лежить на руні. Камінь теплішає, і тонкі срібні лінії починають світитися сильніше.

Руна Гебо (ᚷ) на камені спалахує все яскравіше, її світіння нагадує пульс — рівний, спокійний, майже живий.

— Не поспішай, — каже Кайлен. — Спершу відчуй мене поруч. Не думай про магію. Просто — прислухайся.

Я заплющую очі. Спочатку чую лише шелест листя, потім — свій подих, рівний і трохи хвилюючий. Але десь поруч є інший ритм — глибший, упевнений. Це його дихання. І раптом я розумію: вони зливаються. Наші подихи, наші серця.

Камінь під нашими руками теплішає, і срібні лінії розростаються, немов павутиння світла. Я відчуваю, як щось тонке й прозоре проходить крізь мене — не жар, не холод, а ніби мить усвідомлення, коли ти знаєш: ти не одна.

— Це і є зв’язок, — шепоче Кайлен. — Гебо не просто дарує силу. Вона відкриває двері до іншого — і дозволяє відчути, ким він є насправді.

Мить — і перед внутрішнім зором миготять образи: глибокий ліс у тумані, нічне небо з тисячами світлячків, і Кайлен, юний, із тим самим поглядом, але самотній серед кам’яних руїн. Його рука стискає якусь руну, а обличчя сповнене болю.

Я здригаюся — і камінь у наших руках блимає сильніше.

— Ти бачиш… це? — питаю, не відкриваючи очей.

— Так, — тихо каже Кайлен. — Гебо показує правду зв’язку. Іноді — навіть ту, до якої ще не готові.

Світло раптово спалахує, і я вдихаю різкіше. Коли відкриваю очі — руна вже згасла. Камінь холодний і спокійний, наче нічого не сталося. Але між нами залишилося щось — тонке, відчутне, немов невидима нитка, що пульсує десь у глибині серця.

Кайлен повільно забирає руку, дивиться на мене — серйозно, майже сумно.

— Тепер ти розумієш, — каже він. — Руни — не просто сила. Це зв’язки. І кожен із них має ціну.

Я мовчу, бо в грудях і досі гуде відлуння того, що я побачила. Та водночас — десь глибоко — є відчуття спокою, мов щось у мені стало на своє місце.

— А що далі? — нарешті питаю.

Він відводить погляд на ліс, де сонце пробивається крізь крони, і відповідає тихо:

— Підемо. Тобі потрібно побачити, як Гебо живе поза каменем.