ᕙ ⁠Розділ 31 ᕗ

~Аврелія~

Після того як Кайлен іде, я кладу блокнот на стіл і сідаю на ліжко. У тілі раптом з’являється дивна слабкість — така, що хочеться просто заплющити очі й не думати ні про що. Я лягаю, і сон накриває мене швидко, майже без переходу.

Мені знову сниться Тейрон.

Він стоїть на межі між Забороненим лісом і світлими землями, схиливши голову. На шиї блищить знайомий амулет — такий самий, як у батька.

— Тейроне… — тихо кличу, підходячи ближче. — Ти сердишся, що я пішла з Кайленом?

Він не відповідає. Лише стоїть, не піднімаючи очей.

— Тейроне, — повторюю, торкаючись його руки.

Тоді він нарешті підводить погляд. І раптом, без жодного слова, притягує мене до себе, цілуючи — сильно, гаряче, наче від цього поцілунку залежало все.

Я відчуваю, як серце б’ється надто швидко, а повітря стає важким.

Та за мить усе змінюється. Він хапає мене за зап’ясток, і мені здається, що щось виривають зсередини. Руни на шкірі тьмяніють і зникають.

— Що ти робиш? — голос зривається.

— Забираю твою силу, — каже він холодно.

— Без неї я помру! Тейроне, невже тобі байдуже?

Його очі блиснули тінню.

— Мені байдуже до всіх, Авреліє. Я хочу стати королем усіх ельфів. Твоя сила — ключ до Печатки єдності. Ти помреш, а я правитиму цим світом. І більше ніхто мене не зупинить.

Він сміється, а світ навколо розчиняється у чорному.

Я різко прокидаюся — дихаю важко, вся мокра від поту. Біля мене сидить Елісса, схвильована, але спокійна.

— Все гаразд? — запитує вона.

— Мені… снився сон. Тейрон забирав мою силу.

— Це лише сон, — каже вона м’яко, але в голосі є щось таке, що не дає мені заспокоїтися. — Насправді він не такий, як тобі розповідав Кайлен. Тейрон не зло, він просто зранений. Дракенталь змінив його. Але споріднена душа може очистити його від тіней.

Я здивовано дивлюсь на неї.

— І ти думаєш, що це маю зробити я?

— Не думаю, — усміхається вона. — Я знаю. Ти та, хто має об’єднати світлу і темну магію. Те, чого не змогли зробити твої батьки.

— Але чому Кайлен про це мовчить?

Елісса знизує плечима.

— Може, він просто боїться. Або… ревнує. Він тебе любить, це видно, але ти не його доля. Його шлях — інший.

— А звідки ти знаєш, що я — доля Тейрона?

— Бо я ельфея, — спокійно відповідає вона. — Я бачу споріднені душі. І дітей, які ще не народилися.

— Ти бачила і моїх дітей? — питаю невпевнено.

— Так, — киває вона. — Але не зараз, не скоро. Спершу тобі треба пройти свій шлях.

Я замовкаю. Усередині все змішується — страх, цікавість, сумніви.

— А Кайлен? — питаю нарешті. — Чи він знайде своє щастя?

— Знайде, — каже Елісса. — Але не зараз. Йому належить інша дорога; він стане  твоїм провідником, але не твоєю долею.

Я слухаю її і відчуваю, як руни під шкірою знову реагують: не болем, а тупим тиском, наче намагаються щось сказати. Сон виявився гучним попередженням — чи провокацією розуму. Я стискаю подушку і думаю про блокнот батька, про амулет, про Тейрона й про Кайлена.

В цю мить двері відчиняються без стуку. Я здригаюся — серце стискається від несподіванки. На порозі стоїть Кайлен. Обличчя похмуре, але в очах — тривога.

— Ти що, спала? — голос Кайлена звучить тихо, але в ньому чути напруження. — Щось сталося?

Я повільно сідаю, ковтаючи повітря, бо серце досі б’ється надто швидко.

— Просто сон… — кажу. — Дивний.

Елісса кидає на мене короткий погляд, потім переводить очі на Кайлена.

— Їй снився Тейрон, — пояснює вона спокійно, хоча по її голосу відчувається, що вона все прекрасно розуміє.

Кайлен зупиняється на мить, його щелепа напружується.

— Тейрон? — перепитує він тихо. — І що він зробив у цьому сні?

— Забрав мою силу, — відповідаю я. — Сказав, що хоче стати королем усіх ельфів… і що я маю померти.

На обличчі Кайлена з’являється тінь.

— Це не просто сон, — каже він. — Темна магія проникає крізь сни. Вона шукає шлях до твоєї свідомості.

— Не думаю, що це було щось темне, — втручається Елісса, спокійно, але впевнено. — Сни іноді показують не те, що є, а те, чого ми боїмося.

Кайлен дивиться на неї холодніше, ніж зазвичай.

— Ти надто легковажно до цього ставишся, Еліссо.

— А ти надто всього боїшся, — відповідає вона, злегка усміхаючись.

Я дивлюся на них обох і нарешті тихо питаю:

— А що сказала Рада, Кайлене? — питаю тихо, майже пошепки, але відчуваю, що кожне слово важке, як камінь.

Він робить крок ближче, опускає плечі і трохи посміхається — та посмішка коротка, але щира.