ᕙ⁠ Розділ 30 ᕗ

~Кайлен~

Я зачиняю двері за собою. Думки про Аврелію не відступають: Чи вловила вона той натяк? Чи відчула, що для мене вона — не просто донька Алерона, не просто обов’язок? Колись я скажу їй усе прямо. Але не сьогодні.

А поки… я розправляю крила і здіймаюся вгору. Повітря прохолодне, свіже, але саме воно дає мені відчуття контролю. З висоти видно все поселення Лореталя — спокійне, упорядковане, ніби світ під цим небом не знає страху. А я знаю.

Дерево Ради стоїть на пагорбі, мов жива вежа, сплетена зі світла й кори. Його крони сяють рунічними візерунками, що змінюються залежно від думок старійшин. Коли я наближаюся, відчуваю, як магія довкола густішає — повітря стає важчим.

Я складаю крила перед входом і вдихаю глибше. Вони чекають, а я мушу виглядати спокійним, впевненим — так, ніби це звичайна зустріч, звичайний звіт.

За цією впевненістю — інша правда: страх за неї, відчуття відповідальності і думка, що кожне моє слово тепер може вирішити більше, ніж доля однієї родини. Я випрямляю спину, і йду вперед.

Двері  відчиняються, і холодне світло падає на старійшин, які сидять за напівкруглим столом: троє ельфеїв, ельф і фея.

— Кайлен Арден, — лунає голос сивого ельфа Далера. — Ми хочемо почути правду про останні події.

Вклоняюся коротко, як годиться,  але думки про Аврелію не відпускають мене.

— Ми чули, — продовжує Далер його голос звучить рівно, але з прихованим докором. — Що в доньки Алерона прокинулася сила. А ще її бачили поряд із Тейроном на межі між Забороненим лісом і нічийними землями. Цей зрадник міг багато чого їй розповісти. А ти, Кайлене, — погляд старійшини стає крижаним, — чому не вжив заходів? Ти ж її охоронець… чи, може, вже ні?

Я стискаю кулаки за спиною.

— Я був поруч, — кажу спокійно, хоча всередині закипає злість. — І не дозволив, щоб щось сталося.

— Не дозволив? — повторює Мірель, ельфея з холодною усмішкою. — Зустріч із вигнанцем ти називаєш «нічим»?

Піднімаю погляд.

— Вона не знає, хто він. І не розуміє, що робить. Я зупинив її, перш ніж Тейрон встиг сказати хоч слово.

— А ти впевнений? — втручається Тарн, молодший ельфей, завжди голодний до сумнівів. — Тейрон вміє говорити напівправди. Одного слова йому вистачить, щоб зруйнувати довіру.

— Я впевнений, — кажу спокійно. — Якби він устиг щось зробити, я б відчув це.

— А може, він уже зробив це, — тихо каже Мірель, нахиляючись уперед. У її голосі звучить надто спокійна впевненість, яка ледь не лякає. — А ти просто цього не помітив.

— Ні… їхня зустріч була надто короткою, — відповідаю я, відчуваючи, як напруга в кімнаті зростає.

— Наші ельфи перевірили твій дім, шукаючи речі Алерона, — продовжує Мірель, не відводячи погляду. — Але нічого не знайшли.

Вона робить паузу, і я чую, як кожне слово відлунює у кімнаті.

— Кайлене, слухай уважно: якщо згодом виявиться, що ти чи твоя сестра приховали магічні речі Алерона… — вона нахиляється ще ближче, голос стає холодним, —  заплатите так само, як Тейрон. Станете вигнанцями — Лореталь не терпить брехунів.

У голові безупинно крутиться ім'я Аврелії — образ її обличчя, та тиха рішучість, за яку я готовий віддати все: життя, свободу — лиш би вона була в безпеці. Поряд, як темне дзеркало, спливає пам’ять про Тейрона: його очі в момент вигнання, слова «зрадник», що влучили гостріше за будь-який удар. Ці два образи тісно переплітаються в мені — один дає силу, інший — гірку обережність; обидва підштовхують мене летіти далі, не дозволяючи зупинитися.

— Ми не ховаємо нічого, — кажу твердо, але без крику. — І Елісса тут теж ні до чого, вона в той час була біля верхніх джерел.

Мірель дивиться на мене так, наче намагається прочитати кожну мою думку. У її очах — холодна логіка Ради, без краплі співчуття. Я розумію: слова тут — не просто звинувачення, це перевірка. Вони хочуть зламати мене, щоб зламати й тих, кого я люблю.

Я піднімаю підборіддя й дивлюся їй у очі, не відводячи погляду.

— Слухайте уважно. Я не дозволю, щоб через мене чи через мою сестру постраждали невинні. Якщо у вас є докази — покажіть їх. Якщо ж ні — припиніть переслідування. І ще одне: якщо хтось наважиться торкнутися Аврелії — я відповідатиму по-іншому, ніж ви звикли.

Старійшини на мить застигли, потім холодно кивнули, наче вирішували, чи варто розвивати конфлікт.

— Ми стежитимемо, — промовив Далер вона нарешті. — Але Рада не відступає без причин.

Я відчув, як у грудях знову підступає напруга. Це був мій вибір, який може перетворити мене на ворога Ради або на того, хто навчить Аврелію виживати.