ᕙ ⁠Розділ 29 ᕗ

Кайлен стискає кулаки, намагаючись приборкати роздратування.

— Ти вперта, — каже він нарешті. — Як і твій батько. Але перш ніж йти в Дракенталь, ти маєш зрозуміти одне: без контролю над своїми рунами ти не проживеш там і дня.

Я зводжу погляд.

— Думаєш, я не впораюсь?

— Думаю, що поки ти — не володарка своєї сили, а її заручниця, — відповідає охоронець рівно, хоч у голосі чутно приховане хвилювання.

— Руни вже реагують на твої емоції. У Дракенталі це може вбити тебе або тих, хто поруч. Там магія не слухається серця — вона слухає страх.

Відчуваю, як усередині все холоне.

— І що ти пропонуєш?

Кайлен робить крок ближче, і в його очах спалахує рішучість.

— Ти маєш опанувати магію рун. По-справжньому. Не просто відчувати їх — керувати ними. Знати кожен символ, його тінь і світло. Лише тоді ти зможеш піти туди, куди навіть Рада не наважується заглянути.

— А якщо я не зможу? — шепочу, стискаючи пальці на батьковому блокноті.

Охоронець нахиляється ближче, його голос стає тихим, але твердим:

— Зможеш. Бо ти — донька Ліель і Алерона. В тобі дві стихії, що можуть створити нову силу, якщо навчишся їх з’єднувати.

Кайлен вирівнюється, глибоко вдихаючи.

— Ми почнемо сьогодні. Я навчу тебе тримати руни під контролем. А потім... якщо ти все ще захочеш іти в Дракенталь — я не зупинятиму.

Я довго мовчу, вдивляючись у світло рун, що тьмяно мерехтить на сторінках. У грудях тремтить страх — але й щось інше. Відчуття, що це тільки початок.

— Добре, — кажу нарешті. — Я навчусь.

Він киває, але в його очах усе ще залишається напруження — наче охоронець знає, що цей шлях не лише про силу, а й про втрати.

— Тоді слухай, — каже Кайлен. — Рунічна магія — не просто енергія чи сила. Це мова нашого світу. Вона не терпить брехні й сумнівів. Якщо ти скажеш руні одне, а подумаєш інше — вона відповість тобі болем.

— Болем? — перепитую, не впевнена, чи правильно почула.

Кайлен повільно киває.

— Руна відчуває суперечність. Якщо серце не в злагоді з розумом — вона карає. Не зі злості, а щоб змусити тебе бути зосередженою. Саме тому більшість магів бояться рун. Вони не пробачають самообману.

Я ковтаю слину.

Охоронець кладе долоню на мій блокнот, і я бачу, як на сторінках спалахують знайомі руни — ті сама, що поєднують світло й тінь.

— Почнемо з них. Вони — твій ключ. Символ єдності протилежностей.

Я дивлюся, як знаки оживають, пульсуючи теплом під його рукою, і в мені знову пробуджується щось давнє, ледь стримуване — голос, що шепоче у глибині: згадай, хто ти.

І саме в цю мить з дверей лунає різкий стукіт.

Кайлен миттю відсмикує руку, руни згасають.

— Зайдіть, — каже він коротко.

Тиша згущується. Я відчуваю, як руни на сторінках ледь тремтять — реагують на моє занепокоєння.

Двері прочиняються, і на порозі з’являється молодий ельф у світлому плащі з емблемою Ради. Його обличчя спокійне, але в очах — холодна відстороненість, властива тим, хто звик приносити накази, а не вести розмови.

— Кайлен з роду Арден, — голос у нього рівний, офіційний. — Рада викликає тебе негайно.

Кайлен стискає щелепу.

— Зараз не найкращий час.

— Це не прохання, — відказує ельф, не змінюючи тону. — Старійшини хочуть почути звіт про останні події.

Між ними на мить зависає напруга, відчутна навіть повітрям. Потім охоронець важко зітхає, проводить рукою крізь волосся й киває.

— Добре. Скажи їм, що я буду.

Ельф мовчки вклоняється і зникає, двері тихо зачиняються.

— Вони щось запідозрили, — тихо кажу я.

Кайлен кидає на мене погляд, у якому тінь тривоги. Він підходить ближче, кладе руку на батьковий блокнот.

— Не чіпай блокнот, поки мене не буде. І, Авреліє… — його голос стає низьким, майже попереджувальним, — якщо хтось прийде від Ради, не вір жодному слову.

Я киваю.

— А якщо вони запитають про мене?

Кайлен затримує подих, наче зважує слова.

— Я скажу, що ти відпочиваєш. І що все під контролем.

— Ти ж знаєш, що це неправда, — кажу я ледь чутно.

— Знаю, — відповідає він, торкаючись дверей. — Але іноді доведеться брехати, заради порятунку близьких.

Охоронець виходить, залишаючи мене наодинці з рунами. І що означає це його «близьких». Це якийсь натяк?