ᕙ ⁠Розділ 28 ᕗ

Я опускаю погляд на сторінки блокнота. Серед рядків чорнила раптом виступає ще один — ледь помітний символ. Руни схожі на поєднання знаків світла й тіні, вплетених у коло. Я проводжу пальцями по них — і руни пульсують теплом.

Кайлен насторожено підходить.

— Обережно. Це може бути пастка.

— Ні, — кажу я, не відводячи погляду.

— Це... знак роду.

— Твого роду?

Я мовчу. Бо як пояснити те, що навіть я до кінця не розумію? Що цей символ я бачила лише у дитинстві — на амулеті батька, який він завжди ховав під одягом. Прикраса з чорно-срібного металу, що мерехтів у темряві, наче дихав.

— Я бачила ці руни раніше, — кажу нарешті. — На батьковому амулеті.

Кайлен дивиться на мене пильно, його очі звужуються.

— Амулет з чорного обсидіану, в оправі з срібла?

Я здивовано зводжу погляд.

— Ти знаєш його?

Кайлен напружується, його погляд на мить стає порожнім — ніби перед очима спливають спогади, яких він волів би не бачити.

— Так, я бачив цей амулет, — каже він нарешті. — У Тейрона. Ще тоді, коли ельф жив у Лореталі.

Я підводжу голову.

— Ти знав його?

Охоронець ледь помітно посміхається — коротко, без радості.

— Ми були друзями. Разом проходили навчання при Раді. Він був розумним, амбітним, навіть занадто. Завжди прагнув пізнати більше, ніж дозволялося. Особливо те, що стосувалося темної магії.

Мовчу, а Кайлен продовжує, і в його голосі звучить гіркота.

— Спочатку всі вважали, що це просто цікавість. Але потім з’ясувалося, що він не лише вивчає заборонене, а й… використовує його. Рада звинуватила його у зраді, у зв’язках із тими, хто мешкає по той бік лісу. Його вигнали. Без на права повернення.

Кайлен відвертається до вікна, його руки стиснуті.

— Я намагався заступитися за нього. Думав, це просто помилка. Але потім… він повернувся. Інший. У його очах уже не було того, кого я колись знав. Лише холод. І ненависть.

Його голос зривається.

— Кажуть, що він почув щось, чого не мав чути. Таємниці Ради, стародавні імена, які зберігалися ще від перших ельфів. І, мабуть, саме тому вони так його боялися.

Я стискаю блокнот.

— І де він зараз живе?

— У Дракенталі, — глухо каже Кайлен. — Його туди вигнали. У світ, який Рада називала проклятим. Але, схоже, він не зламався — він зробив Дракенталь своїм домом. І зараз править ним, як тіньовий король.

Дивлюся на Кайлена — у його очах не просто злість, а біль.

— Ти ненавидиш його.

— Я ненавиджу те, ким він став, — відповідає охоронець різко. — Тейрон грає з тінями. Його слова солодкі, але за ними — отрута. Якщо він побачив у тобі шанс отримати владу над Печаткою, він не зупиниться.

Я опускаю погляд на знак у блокноті, що все ще тьмяно світиться.

— І все ж... він знає більше, ніж будь-хто в Раді. Можливо, навіть правду.

Кайлен дивиться на мене з недовірою, у його голосі з’являється лід:

— Якщо ти думаєш, що можеш довіряти Тейрону, то глибоко помиляєшся.

Зустрічаю його погляд спокійно.

— Я не довіряю лише Еліссі. Але мушу знати, що сталося з моїми батьками. Якщо відповідь у Дракенталі — я знайду її.

Кайлен зціплює зуби.

— Ти навіть не уявляєш, куди збираєшся ступити, Авреліє. Це місто темних і зламаних душ. І якщо ти туди підеш, — каже він низько, — тебе можуть не відпустити назад. Дракенталь не любить тих, хто не належить йому. Там усе просочене тінню — навіть повітря. Ельфи, феї… вони забувають, ким були, і стають частиною міста.

Я піднімаю погляд.

— А ти звідки знаєш?

Його обличчя на мить темніє.

— Бо я був там, — визнає охоронець. — Коли Тейрона вигнали, я пішов за ним. Хотів допомогти. Зрозуміти, чому він зробив те, що зробив. Але вже тоді Дракенталь не був просто містом. Це місце... живе. Воно шепоче. І ті, хто слухає надто довго, — починають чути голоси, яких немає.

Він робить паузу, наче бореться з власними спогадами.

— Я ледве вибрався. І поклявся ніколи більше не ступати на ту землю.

Я дивлюся на нього — і в мені прокидається щось між жахом і цікавістю.

— Ти чув їх? — питаю тихо. — Голоси?

Кайлен не одразу відповідає. Його погляд ковзає повз мене, десь у спогади.

— Так, — шепоче охоронець нарешті. — Вони говорили мовою, якої не мав знати. І все ж розумів кожне слово. Вони кликали по імені. Пропонували силу… і забуття.

Я бачу, як його пальці мимоволі стискають край столу.

— Дракенталь не просто місто, Авреліє. Це тінь, що вчиться дихати. Йому не потрібно вбивати — воно просто ковтає тих, хто слабкий.