ᕙ⁠ Розділ 27 ᕗ

Кайлен мовчить довго. Лише стоїть біля вікна, спиною до мене, дивиться на ліс. Його голос звучить низько, майже втомлено:

— Ти маєш рацію, — каже він нарешті. — Я справді служу Раді. Але не так, як ти думаєш.

Я напружуюсь, не знаючи, що почую далі.

— Вони призначили мене твоїм охоронцем не через довіру. Я мав стежити за тобою. Повідомляти про все — куди ходиш, з ким говориш, навіть як реагують твої руни. Вони боялися тебе, Авреліє. З самого початку.

Кайлен повертається, і я бачу, як у його очах блимає щось між соромом і болем.

— Але це був єдиний спосіб уберегти тебе, — продовжує охоронець. — Якби я не погодився, вони б не залишили тебе вільною. Ти стала б заручницею Ради, примхливою «спадкоємицею» проклятої магії, яку тримали б у золотій клітці.

Його голос тремтить, коли він робить крок до мене.

— Я грав їхню гру, щоб дати тобі хоч трохи простору. Хоч день без нагляду, без страху.

Я відчуваю, як усередині все стискається. Гнів, образа, і щось гірке — розуміння.

— Ти міг сказати мені раніше, — шепочу.

— Не міг, — відповідає він тихо. — Бо тоді вони б дізналися. І все закінчилося б.

Кайлен робить ще один крок ближче.

— Я не прошу пробачення. Але знай — я вибрав бути поруч не через наказ. А тому що не міг інакше.

Я хитаю головою, відводжу погляд.

— Тобі теж не можна довіряти, — кажу різко, хоча всередині все стискається. — Я боюся, що одного дня ти мене здаси.

— Я вже зрадив їх, Аврелія, — його голос стає глухим, але в ньому чути щось справжнє. — Коли не передав їм звіт про твої перші прояви сили. Не наклав руни захисту на будинок, послухавши тебе. Не повернув тебе в Лореталь одразу після зустрічі з Тейроном.

Він робить крок ближче, і я відчуваю тепло, що виходить від нього, попри прохолоду дня.

— Я ризикував усім — своїм ім’ям, честю, навіть життям. Але якщо тобі від цього не легше, можеш не вірити. Головне, щоб ти залишалася живою.

Його слова торкаються десь глибоко, але я стримуюсь. Знову роблю крок назад, намагаючись зберегти відстань.

— Я не просила тебе мене рятувати, — кажу тихо. — Можливо, я сама знайду свій шлях.

— Можливо, — відповідає він. — Але якщо колись стане темно — просто поклич. Я почую.

Я піднімаю очі. У його погляді вже немає наказу чи обов’язку — лише щось невимовне, гірке і тепле водночас. І це, мабуть, найстрашніше з усього.

За мить,  у дверях з’являється постать.  

Висока, тендітна, з коротким сріблястим волоссям і знайомим спокійним поглядом.

Елісса.

У руках вона тримає батьковий блокнот і кілька старих книг, перев’язаних темною стрічкою.

— Ви це шукаєте? — каже вона спокійно, але в її голосі чути тремтіння. — Я сховала їх до того, як прийшли ельфи Ради. Вони не знають, що ці книги ще існують.

Я завмираю, відчуваючи, як десь глибоко всередині знову спалахує світло.

Елісса підходить ближче, і я бачу — її руки тремтять. На пальцях — сліди попелу, а на щоках тонка подряпина.

— Їх було багато, — тихо каже вона, кидаючи короткий погляд на Кайлена. — Шукали все, що хоч трохи пов’язане з Алероном чи Ліель. Я ледве встигла винести це через задні двері.

Вона кладе книги на стіл. Я торкаюся блокнота — знайомий запах трав, чорнила і ще чогось рідного, від чого перехоплює подих.

— Твій батько залишив у записах щось… — Елісса знизує плечима, — схоже на попередження. Я не розумію всього, але там є згадки про Печатку і про «другий ключ».

— Другий ключ? — повторюю я, і голос ледь чутно зривається.

Елісса киває.

— Він писав, що якщо перший ключ — це сила поєднання, то другий — це вибір. Воля того, хто здатен втримати обидві стихії в собі.

Я перегортаю сторінки, а слова батька немов оживають перед очима. Знайомий почерк, вигини літер, що колись здавалися мені загадковими, тепер пульсують життям: «Світло й темрява — не вороги, а два подихи одного серця. Тільки той, хто не боїться прийняти їх обидва, зможе зняти прокляття.»

Моє серце стискається.

— Він знав, — шепочу. — Знав, що я…

Кайлен робить крок ближче, кладе долоню мені на плече. Його голос спокійний, але твердий:

— Ми маємо зберегти ці записи. Рада не може дізнатися, що вони ще існують.

Елісса дивиться на мене довго.

— Але пам’ятай, Авреліє, — каже вона, — навіть істина може стати зброєю, якщо потрапить у чужі руки.

Я стискаю блокнот з усієї сили.

— Якщо батько залишив мені це, значить, я маю знайти відповіді, — кажу нарешті. — Навіть якщо для цього доведеться знову повернутися туди, де почалося прокляття.

Кайлен зустрічає мій погляд, у його очах — тривога й рішучість.

— У заборонений ліс ти не підеш сама, — каже він твердо. — Цього разу ми зробимо це разом.