ᕙ⁠ Розділ 26 ᕗ

Тейрон зводить брови. Його очі блищать гнівом, що ледь тримається в межах.

— І ти справді підеш із ним? — його голос зривається в шепіт, холодний, як крига. — Ти така ж, як він. Зрадниця.

Його слова пронизують, наче удар. Але я не відводжу погляду.

— Можливо, — кажу рівно. — Та я хочу знати правду. Не твою. Не його. Свою.

Я відходжу разом із Кайленом.
Тейрон не рухається, але я відчуваю його погляд на собі — важкий, пекучий.

— Пам’ятай, — його голос долітає з темряви, — навіть якщо втечеш — ліс знайде тебе. Бо він уже всередині тебе, Авреліє. І я також.

Кайлен підіймає мене на руки, і я мимоволі обіймаю його за шию. Його крила розправляються, торкаючись потоків повітря, і за мить ми вже здіймаємося вгору.

Вітер б’є в обличчя, холодний, але свіжий, наповнений запахом сосен і дощу. Ми піднімаємось вище, над верхівки дерев — тих самих, що ще належать до живого, звичайного лісу. Заборонений ліс лишається позаду, відділений від нас темною смугою, що тягнеться вздовж горизонту, ніби сама земля боїться ступити ближче.

Я дивлюся вниз — між гіллям пробивається м’яке світло, десь у далині чути дзюрчить струмок. Усе здається таким спокійним, ніби нічого й не сталося. Та всередині мене все ще гуде напруга — слова Тейрона, його погляд, відлуння магії, що досі не згасло.

Кайлен мовчить. Його погляд спрямований вперед, але щелепа напружена, крила рухаються різко, ніби він стримує бурю в собі.

— Ти не мала слухати його, — каже зрештою, і в голосі чути втому.

— А якщо це не зовсім брехня? — питаю я тихо. — Якщо хоча б частина — правда?

Він зітхає, але не відповідає. Лише притискає мене трохи міцніше, ніби боїться, що я вирвуся.

Під нами вже мерехтить сріблясте сяйво порталу Лореталя. Дивно — як я могла його не помітити тоді, коли рухалася поруч із Маріоном? Усе відбулося так стрімко, що я й не встигла нічого збагнути. Тепер час наче сповільнюється: довкола все стає туманним, розмитим, мов крізь сон. Я досі не розумію, як ми перетнули межу. Просто — одна мить, і світ довкола вже інший.

Ми приземляємось на кам’яну терасу біля дому Кайлена. Але щойно ступаю на землю, мене огортає тривога.

Усе всередині наче застигло. Двері відчинені навстіж. Вітер гойдає фіранки, а всередині — безлад. Полиці порожні, книги розкидані, а батьків блокнот… його немає.

Я роблю кілька кроків, серце стискається.

— Їх забрали, — каже Кайлен, нахиляючись поруч. — Рада вже буда тут. Вони знищують усе, що може нагадати про твоїх батьків.

Я стою посеред кімнати, і мені здається, що навіть повітря тут інше — холодне, мертве. Усе довкола перевернуте, зруйноване. Полиці порожні, книги зникли, навіть старі свитки, які нікому не були потрібні. Немає нічого.

— Вони… забрали все, — прошепотіла я, дивлячись на розкидані речі.

Кайлен мовчить. Лише стискає кулаки.

— Рада не лишає свідків, — каже нарешті. — І не залишає слідів.

Повільно підходжу до полиці, проводжу рукою по поверхні, де лежав батьків блокнот. Навіть пилу від нього не лишилося — ніби хтось стер усе з пам’яті самого дому.

— Вони не просто забрали речі, — шепочу я. — Вони вирвали частину мене.

Кайлен підходить ближче, торкається мого плеча.

— Я знаю, — його голос тихий, але в ньому бринить гнів. — Вони боялися твого батька, його знань. І тебе бояться теж. Бо ти — продовження його справи.

Дивлюся на нього, і в грудях знову піднімається той знайомий біль — гострий, але вже не такий безпорадний.

— Ти не одна, — каже охоронець упевнено. — І я не дам їм забрати тебе теж.

Кайлен відводить погляд, його крила ледь тремтять, наче від пориву вітру, що пролітає крізь розбите вікно.

— Ти підкоряєшся Раді, служиш їм, — кажу я різко, відсторонюючись.

Голос мій зривається.

— Тобі теж не можна довіряти. Ти зрадиш мене при найменшій можливості.

Тиша між нами ріже гостріше, ніж будь-який меч.

Він підводить на мене погляд — у його очах більше болю, ніж гніву.

— Якби я справді служив Раді, — каже він тихо, але твердо, — ти б зараз стояла перед ними, зв’язана. А не тут.

Я відчуваю, як усередині все змішується — сумнів, страх, образа. Хочу відповісти, та слова застрягають у горлі.

— Я не вірю їм, — додає Кайлен, повільно роблячи крок до мене. — Але й не можу дозволити Тейрону втягнути тебе в його гру. Він не шукає правди, Авреліє. Він шукає влади.

Його голос стає тихішим, майже пошепки:

— Ти можеш сумніватися в мені, маєш право. Але знай одне — я ніколи не зраджу тебе. Навіть якщо доведеться стати проти всіх.

Я дивлюся на нього, і в душі щось змінюється. Не довіра, ні. Лише тінь того, що може нею стати.