ᕙ ⁠Розділ 24 ᕗ

Ми йдемо мовчки. Повітря довкола змінюється — стає важчим, насиченим тінями. Сонячне світло крізь гілля пробивається все слабше, а десь попереду, за кілька кроків, темніє стіна іншого лісу.

Забороненого.

Я відчуваю його навіть здалеку — як холод під шкірою, як подих старої магії, що досі ширяє поміж мертвих дерев.

І раптом попереду з’являється сяйво — м’яке, тепле, майже знайоме. Ми виходимо на невеличку галявину. Посеред неї стоїть камінь — високий, вкритий мохом і тріщинами, схожими на старі шрами. Зсередини він світиться блідо-золотим світлом, ніби в ньому ще пульсує життя.

— Це він, — каже Тейрон тихо. — Камінь печаті.

Я не можу відірвати погляду. Поверхня каменю вкрита рунами — не такими, як ті, що я бачила в Лореталі.

Ці — живі. Вони тремтять, переливаються, ніби дихають. І серед них я бачу два, вплетені разом — знайомі символи, які колись бачила у своїх батьків.

— Це… — я не можу вимовити. Голос зривається.

— Так, — відповідає Тейрон. — Руни твоїх батьків.

Я підходжу ближче, і кожен крок дається важче. Камінь ніби відчуває мене. Повітря гуде, а земля тремтить під ногами. Коли я простягаю руку, руни на зап’ястку спалахують, відповідаючи на той самий ритм.

— Вони залишили цю печатку, щоб зупинити розлом між світами, — каже Тейрон. — Але ціною стало їхнє життя.

Його слова падають важко, мов каміння. Я відчуваю, як щось стискає горло.

— Вони не просто загинули, Аврелія, — говорить він спокійно, але в голосі чується щось схоже на повагу. — Твої батьки боролися за рівність. За те, щоб темні й світлі ельфи могли жити без поділу, без страху.

Я мовчу. Усередині все стискається, бо про це ніхто ніколи не говорив. Навіть Кайлен.

— Як ти думаєш, — раптом каже Тейрон, — чому він вважає мене поганим?

Я підводжу погляд, намагаюся розпізнати у його обличчі насмішку, але не бачу. Лише холодність.

— Можливо, ви щось не поділили? — кажу, намагаючись приховати напруження у голосі.

— Ні, — тихо каже Тейрон, і в його голосі чується щось схоже на образу. — Ми з Кайленом виросли разом. Дружили. Були як брати.

Він відвертає погляд, ніби спогади болять.

— Але одного дня я побачив те, чого не мав бачити. Рада Лореталя... вона не така, якою здається. Вони прикриваються законом, але все вирішує користь. Ті, хто не служить їхнім інтересам — зайві. Їх просто виганяють. А тих, хто шукає правди чи рівності, називають зрадниками.

Його очі на мить темнішають.

— Тоді я зрозумів, що світ, у який ми вірили, — лише ілюзія.

Він замовкає, погляд ковзає кудись убік, у тінь дерев.

— Тож до чого я веду, — каже Тейрон тихо, проводячи рукою по поверхні каменю, де м’яко мерехтять руни. — Твій батько, Алерон, був темним ельфом. Мудрим, сильним і надто вільним, щоб підкорятися законам Ради. А твоя мати… — його голос трохи змінюється, стає м’якшим. — Вона була світлою феєю. Чистою, ясною, але з силою, якої боялися навіть старійшини.

Він на мить замовкає, ніби згадує щось важливе.

— Їхній союз був заборонений. Світло й темрява не мали права злитись. Для Ради це було злочином. Але вони не слухали нікого. Їхнє кохання саме по собі вже ламало старі закони.

— І тому їх вигнали? — питаю я тихо.

— Їх вигнали не лише за кохання, — додає він, дивлячись просто мені в очі. — Вони прагнули змінити сам Лореталь. Хотіли довести, що темрява не завжди зло, а світло — не завжди чистота. Але ті, хто живе страхом, завжди нищать те, чого не розуміють.

Тейрон зітхає, і золоті відблиски каменю грають на його обличчі.

— Алерон і Ліель створили те, що мало стати мостом між двома силами — Печатку Єдності. Але Рада побачила в ній загрозу. І саме тоді почалася війна.  Мій батько пішов за ними. Вони вірили, що можуть змінити світ. Та коли слова перестали діяти, їм довелося вдатися до того, що було заборонено — до магії, яку навіть старші ельфи боялися вимовляти вголос.

— Але Кайлен казав інше, — відповідаю я, дивлячись йому просто у вічі. — Що саме твій батько почав війну. А мої батьки лише намагалися захистити ельфів і фей. І що за це твого батька ув’язнили в тінях забороненого лісу. А ти…  хочеш забрати мою магію, щоб звільнити його і створити свій спотворений світ.

Тейрон усміхається — ледь, без радості, але з тією холодною впевненістю, що змушує серце битися швидше.

— І ти віриш Кайлену? — тихо каже він. — Він повторює те, що йому вклали в голову. Рада тримає його на короткому повідку. Ельф щиро думає, що служить світлу, але насправді просто виконує накази. Йому ніколи не показували всю правду… як і тобі.

— Тоді розкажи мені правду, — кажу я різко. — Якщо ти справді знаєш її.

Тейрон підводить погляд у небо, де крізь гілки пробивається світло сонця.

— Правда не така якою ти її уявляєш, Аврелія, — мовить він після паузи. — І вона ніколи не буває легкою.