ᕙ ⁠Розділ 23 ᕗ

Я відчуваю холодність. Навколо руни на деревах спалахують яскравіше, реагуючи на напругу між нами. Повітря гуде, як перед грозою.
Тейрон стоїть зовсім близько — настільки, що я бачу, як тінь від вій лягає на його щоку. Не відводжу погляду, хоча серце б’ється швидше. У його очах — щось незбагненне, суміш спокою й небезпеки, і мені здається, що він читає кожну мою думку.

— Відпусти, — шепочу я, хоча голос звучить не так упевнено, як хотілося.

Тейрон нахиляється ближче. Його подих торкається мого вуха — холодний, майже нечутний.

— Якби я хотів забрати твою силу, — каже тихо, — ти вже б лежала без неї на цій землі.

Я стискаю кулаки.

— Ти брешеш! — виривається з мене. — Я ще не вмію керувати своєю силою… Ти просто чекаєш. Чекаєш, поки я навчусь її розкривати, щоб потім забрати все, що в мені є!

Його губи ледь торкаються усмішки — холодної, спокійної, майже жалюгідної.

— Можливо, — каже він тихо. — Але ти й сама не уявляєш, що носиш у собі, Аврелія.

Слова ельфа ніби проходять крізь мене. Всередині все стискається — злість, страх і щось зовсім інше, темне й пульсуюче, піднімається з глибини.

— І що я ношу в собі? — питаю різко, намагаючись тримати голос рівним, але він зрадницьки тремтить.

— Твоя сила не просто частина тебе. Вона — ключ. Те, що одного дня може відкрити або зруйнувати цей світ.

— І ти хочеш цей ключ, — кидаю я. — Щоб скористатись ним.

— Так. Я хочу його, бо цей ключ — єдиний шлях, щоб врятувати світ… або створити новий порядок. І твоя сила — єдиний шлях до нього.

Я відчуваю, як його слова тиснуть на мене.

— Але я не дозволю тобі!

Страх змішується з роздратуванням і дивним захопленням.

Тейрон нахиляє голову ближче, чорне волосся падає на обличчя, і холодний подих його дотику злегка торкається шкіри:

— Не дозволиш? — повторює ельф, і в його голосі чути холодну посмішку, — Побачимо, чи сила твоя така ж рішуча, як слова.

Я різко відсмикую руку і роблю кілька кроків назад, серце калатає. Оглядаюся навколо, і перша думка — повернутися до Лореталя, до звичного світу, де все зрозуміло і безпечно.

— Твій охоронець, — продовжує Тейрон, — говорить лише те, що йому дозволено. Він оберігає тебе, але правда — це зовсім інша історія.

Його погляд зміщується на ліс навколо нас. Тіні дерев наче тремтять у відповідь, а повітря стає густішим, насиченим магією, яку я відчуваю вперше так близько.

— Я хочу, щоб ти побачила все сама, — каже він повільно. — Щоб зрозуміла, чому твої батьки зробили те, що зробили. І чому їхня сила була проклята.

Я відчуваю, як серце стискається — страх і цікавість змішуються в одному потоці. Але щось у його голосі змушує мене повірити, що Тейрон не хоче зашкодити.

— Добре, — промовляю нарешті, роблячи крок уперед. — Я хочу знати.

— Вони знали, що цей день настане, — продовжує ельф. — І залишили ключ. Тебе.

— Ключ до чого?

Він обводить рукою навколишній ліс.

— До розкриття печаті. До серця, де зустрічаються світло і темрява.

Я заперечно хитаю головою.

— Ні. Я не стану частиною твого плану.

— Мій план? — він усміхається, але усмішка не несе радості. — Думаєш, я хочу знищити цей світ? Ні, Авреліє. Я хочу його повернути. Ти бачиш лише тінь, але не знаєш, чому вона впала.

— Кайлен каже, що ти прагнеш влади.

При згадці його імені в очах Тейрона блимає крижана іскра.

— Кайлен… — повторює він повільно, майже з гіркотою. — Ельфей підкоряється раді Лореталя. Йому зручно жити в світі, де правда замкнена за рунами. А ти — ні. Ти інакша.

— Ходімо, — каже Тейрон. — Є місце, де ти все зрозумієш.

— І якщо я відмовлюсь?

— Тоді ліс сам покличе тебе. — Його голос стає тихішим, але в ньому чути впевненість. — Бо він частина тебе. Як би ти не тікала — рано чи пізно ліс знайде дорогу до твого серця.

Я стою, не рухаючись, але всередині все клекотить. Сумніви, страх, дивне відчуття.

Мої руни знову блимають.

— Мама… тату… — шепочу, але ліс відповідає лише шелестом, схожим на зітхання.

І тоді я роблю крок.