ᕙ Розділ 22 ᕗ

Маріон відступає за кілька кроків від мене й піднімає посох. Його очі блимають сріблястим світлом, а повітря навколо стає густішим — ніби наповнене невидимими іскрами магії.

— Тримайся за мене, — каже він спокійно, але його голос звучить так, ніби попереджає про щось серйозне.

Я вагаюся лише мить, перш ніж ступити ближче й торкнутися його руки. Вона холодна, мов камінь, але від дотику по шкірі пробігає хвиля тепла.

Маріон стискає посох міцніше — і світ навколо раптово здригається. Повітря хитається, наче вода, крізь яку проходить світло. Мені здається, що земля вислизає з-під ніг.

Мить — і все змінюється.

Я стою на межі між двома світами. За моєю спиною — зелений ліс із трав’яними стежками, квітами, що тягнуться до сонця, і легким шелестом листя. А попереду, всього за кілька кроків, починається інший ліс — темний, голий, без листя. На чорних стовбурах дерев палають золотисті руни, кожна з яких світиться власним ритмом, мов дихає своєю мовою. Повітря тут важке, майже гірке, і я відчуваю, що цей ліс спостерігає за мною.

Серце стискається. Це він. Заборонений ліс. Той самий, що снився мені ночами.

Обертаюся, але Маріона вже немає. Лише легкий відблиск срібла згасає в повітрі, де він стояв.

Роблю обережний крок уперед. Земля під ногами волога, і здається, що тремтить. На зап’ястку спалахують мої руни — теплі, живі. Вони наче реагують на щось невидиме — пульсують, немов серце.

Руни на деревах мерехтять — то слабшають, ніби реагують на мою присутність. І тоді, десь між ними, лунає голос.

Тихий, але чіткий.

— Аврелія…

Я завмираю.

Серце б’ється швидше, бо цей голос я вже чула — у снах.

— Тейрон?.. — шепочу майже несвідомо.

Тиша розривається на частини, коли з тіні між дерев виходить він. Тейрон. Високий, вбраний у темне, наче злитий із самою ніччю, його очі світяться холодним світлом. А погляд проникає крізь мене, немов читає найпотаємніше.

— Ти прийшла раніше, ніж я сподівався, — його голос тихий, але важкий.

Я роблю ще один крок вперед, і мої руни на зап’ястку починають гарячково пульсувати. Мовчання між нами стає майже фізичним: воно важке, сповнене напруження і магії, що просочується крізь повітря.

— Чому ти тут? — нарешті зібралася я запитати, відчуваючи, як холодний вітер обвіває плечі. — Кайлен каже, що ти небезпечний… і в моїх снах ти сам говорив, що тобі потрібна моя магія…

Тейрон наближається. Кожен його крок важкий, владний, немов ельф сам розсуває повітря перед собою. Його холодні очі дивляться на мене, але в них є щось… вабливе, небезпечне й непереборне.

— Твої руни… — промовляє він, простягаючи руку, — вони реагують на мене.

Його пальці торкаються зап’ястка, де мерехтять мої символи. Лише легкий дотик — і хвиля тепла розливається по всьому тілу, ніби магія в мені оживає й танцює у відповідь. Я завмираю, відчуваючи його силу, водночас небезпечну і захоплюючу.

— Вони сильніші, ніж я думав, — каже ельф низьким, м’яким голосом, який водночас заворожує й тривожить.

Я роблю рух, щоб висмикнути руку, але він тримає мене міцно, не силою, а владною впевненістю. Серце б’ється шалено, а руни на зап’ястку гарячкувато, реагуючи на його присутність.

Тейрон повільно проводить пальцем по моєму обличчю — легкий дотик — холодний, але з дивним, тривожним теплом. Мій погляд зустрічає його, і я відчуваю, як у грудях піднімається хвиля страху змішана з чимось набагато глибшим.

— Аврелія… — шепоче ельф, і його голос звучить глибоко, мов мелодія. — Я чекав цієї зустрічі.

— Щоб забрати мою магію?! — рвучко висмикую руку і даю цьому нахабі ляпас. — Ти її не отримаєш! Я врятую цей ліс і не дозволю тобі створити його спотворену версію!

Блакитні очі блиснули, і рука знову стискає моє зап’ястя, притягуючи ближче. Моє обличчя тепер у кількох сантиметрах від його, і я відчуваю холод його шкіри, але також небезпечне тепло його сили, що передається через дотик.

— Сміливо… — каже Тейрон, — але навіть сміливість має свою ціну.