ᕙ ⁠Розділ 21 ᕗ

Я сиджу біля вікна, обережно тримаючи в руках чашку з залишками чаю. Тепло вже майже зникло, але аромат ранкової роси все ще витає у повітрі.

Кайлен казав, що цей напій «очищує думки», та здається, з моїми це не спрацювало.

Бо замість спокою я відчуваю легке хвилювання — щось не дає розслабитися.

Вітер торкається фіранок, і я ловлю себе на тому, що прислухаюся. Звук лісу, далеке дзюрчання води, шелест листя... усе наче звичне. Але глибше — під цим спокоєм — є інший шепіт. Тихий. Майже нерозбірливий.

Наче хтось кличе.

Я підводжуся, намагаючись відкинути дивні відчуття. Та коли проходжу повз двері, чую легкий стукіт.

Три рази.

Рівно. Спокійно. Але чомусь цей звук пробігає по шкірі, як холод.

— Кайлен?! — кличу, хоча знаю, що це не він.

Відповіді немає. Я вагаюся, потім обережно підходжу й відчиняю двері.

На порозі стоїть ельф. Високий, з волоссям кольору попелу й очима, що нагадують грозові небеса. На його мантії — срібні візерунки, тонкі, мов павутина, а в руках — посох із білим каменем.

— Не бійся, — каже він спокійно. Його голос глибокий і теплий, майже заспокійливий. — Я не ворог.

Я не відступаю, хоча серце починає битися швидше. У лісі тихо, лише вітер колише листя, і навіть птахи, здається, прислухаються.

— Хто ви? — питаю нарешті, намагаючись, щоб голос не зрадив хвилювання.

— Мене звуть Маріон, — відповідає ельф. — Я з Лісової варти.

Світло торкається його обличчя, і я бачу знак — срібний символ на комірі, ніби сплетений із гілок і рун. Він справжній. Але щось у його погляді непевне.

— І що вам потрібно від мене? — питаю насторожено.

— Показати те, що ти повинна побачити, — каже Маріон тихо. — Заборонений ліс. Той, який приходить тобі у снах.

Я завмираю.

— Ти бачиш його щоночі, правда? Дерева, що шепочуть твоє ім’я, … і постать, що стоїть у тіні.

Мені здається, що повітря стає густішим. Я не відповідаю, але він і без цього знає, що вгадав.

— Тейрон, — вимовляє ельф це ім’я майже з повагою. —  Він хоче зустрітись.

Мене пронизує дивне відчуття — не страх, а щось інше, одночасно тепле й холодне. Мені, звісно, було цікаво подивитися на цього Тейрона, але Кайлен попереджав, що він небезпечний і прагне забрати мою магію.

Зітхаю й трохи стискаю кулаки, відчуваючи, як серце калатає швидше. Частина мене хоче піти, подивитися на нього, зрозуміти, чому Кайлен так його остерігається. Інша частина тримає мене назад, нагадуючи про його слова: Тейрон хоче моєї магії, і довіряти йому — ризиковано.

Я ще на мить затримуюся на порозі, дивлячись на Маріона. Його очі не відводять погляду, але в них немає агресії — тільки спокій і легка напруга, ніби він теж боїться зробити крок не так.

— Чому саме я? — запитую тихо. — Чому він хоче зустрітися зі мною?

Маріон робить крок уперед, не порушуючи дистанції, і спирається на посох.

— Тому що ти носиш кров Алерона. І прокляття Забороненого лісу… воно не випадкове. Воно чекає на того, хто здатний його зняти.

— І що від мене хоче Тейрон? — питаю, намагаючись звучати спокійно.

— Побачити і, щоб дізналася правду… ту, про яку тобі ніхто не розповість, навіть твій охоронець.

Я нахиляюся назад, серце стискається від напруження:

— Мені заборонено покидати будиночок. Я нікуди не піду.

Таріон робить крок уперед, не порушуючи дистанції, але його погляд стає серйознішим.

— Я розумію твої страхи, — говорить він тихо, але переконливо. — Але правда, яку ти маєш побачити, важливіша за будь-які заборони. Твій охоронець хоче тебе захистити, але він не скаже всього.

Я відводжу погляд і стискаю кулаки.

— Навіщо мені це знати? — прошепотіла я. — Може, краще залишатися в безпеці, ніж шукати небезпеку.

— Безпека — ілюзія, — відповідає ельф спокійно. — Ти сама вирішуєш, ким бути. І якщо хочеш зрозуміти свою силу, розгадати, що відбувається у Забороненому лісі… — він робить паузу, — ти мусиш піти.

Я відчуваю, як всередині зростає рішучість, змішана зі страхом. Ще хвилину тому я була готова стояти на місці, ховатися, слухати поради Кайлена. Тепер відчуваю, що втратити цей шанс — гірше за будь-яку небезпеку.

— Добре, — нарешті прошепотіла я. — Я піду.

Маріон трохи нахиляє голову, немов схвалюючи мій вибір. Його очі відображають легке полегшення, і він робить крок назад, щоб дати мені простір для руху.