ᕙ⁠ Розділ 20 ᕗ

~Аврелія~

Ранок у Лореталі почався з запаху роси й легкого шелесту листя, що ніби розмовляє саме з собою. Сонце пробивається крізь гілля, залишаючи на підлозі світлі відблиски.

Я сиджу біля вікна й розчісую волосся гребінцем із дуба. Кайлен каже, що він зроблений зі старого дерева, яке колись росло біля джерела магії — воно нібито допомагає приборкувати думки. І справді, щоразу, коли проводжу зубцями крізь волосся, відчуваю спокій, ніби кожен рух розчиняє залишки снів.

До кімнати заходить охоронець, він щось розкладає на столі.

— Ти вже прокинулася? — питає ельфей, не озираючись.

— Так. А ти що, вже сніданок готуєш?   — усміхаюся, залишаючи гребінець на полиці. — А, де Елісса? Вона не буде з нами снідати?

— Вона відправилась до верхніх джерел, — відповів Кайлен. — Її не буде щонайменше до вечора.

Я киваю, а охоронець продовжує займатися своїм ельфійським «сніданком».

На столі лежать кілька скибок квіткового хліба, миска флорінських кульок, які я, до речі, так і не спробувала. Якісь білі ягоди. Чашка з прозорим напоєм, що мерехтить, наче роса під сонцем.

— Це все для мене? — питаю, наближаючись.

— Для нас, — уточнює він, — хоча зізнаюся, більшість страв я вибирав з думкою про тебе.

Я сідаю навпроти.

—Ти вчора не спробувала флорінські кульки з пилку, тому сьогодні точно маєш їх скуштувати; вони додадуть сил після вчорашнього купання. А ще — ягоди світанку, вони ростуть лише там, де сходить сонце. І чай із ранкової роси. Спробуй — він освіжає думки.

Обережно беру одну ягідку, кладу в рот. Вона вибухає ніжним, ледь м’ятним смаком, і я не стримую задоволене «мм».

— Це… неймовірно.

— Знаю, — каже Кайлен спокійно, з тією самою усмішкою, що завжди з’являється, коли охоронець чимось задоволений.

Ми снідаємо мовчки, але тиша приємна. Ніби цей ранок створений тільки для нас — без тривог, небезпеки, тіней минулого.

Раптом за дверима лунає легкий стукіт.

Кайлен одразу насторожується — його погляд коротко ковзає до входу.

— Зачекай, я подивлюся, хто це.

Він підходить до дверей і відчиняє. На порозі стоїть молодий ельф у срібно-зеленій мантії. На його поясі — рунічний знак, мабуть, Лісової варти.

— Вибач, що турбую, Кайлене, — говорить ельф швидко. — На східній стежці знайдено артефакт. Рунічний. І... він активний. Радники просять, щоб ти особисто це перевірив.

Я бачу, як охоронець стискає щелепи. Йому це не подобається.

— Іди, я скоро буду, — коротко відповідає він і зачиняє двері.

Потім повертається до мене, вже з тим виразом обличчя, який мені не подобається — суміш рішучості й внутрішнього спротиву.

— Мені треба піти, — каже тихо. — Але я не хочу залишати тебе саму.

— Кайлене, — я підводжуся, — це ж просто артефакт. Ти повернешся за годину. Я впораюся.

— Я не певен, — відповідає охоронець, стискаючи ремінь на своєму вбранні. — Останнім часом ліс неспокійний. І після того, що сталося на ринку...

Роблю крок до нього.

— Я буду тут. У Лореталі. Не хвилюйся. Все буде добре.

Він вдихає, наче вагається ще мить, а потім киває.

— Добре. Але якщо відчуєш щось дивне — не виходь з дому. Я повернуся якнайшвидше.

Його пальці ковзають по повітрю — кілька знаків світлом проходять уздовж дверей і вікон. Сяйво формується у щось схоже на високу, гостру фігуру, що нагадує гілку дерева або вилку. Я мружуся згадуючи, що таку руну я бачила в амулеті батька.  

— Це надійніше за будь-які замки, — відповідає охоронець спокійно, але мені це не подобається.

— Дякую… — кажу, трохи невдоволено, схрещуючи руки на грудях. — Тепер я почуватимуся як пташка в клітці.

Я дивлюся на рунічні символи, що тремтять вздовж дверей і вікон, і відчуваю, як мене стискає легка злість.

— Можеш їх зняти? — питаю прямо. — Я не хочу сидіти під твоїм  «наглядом».

Кайлен дивиться на мене спокійно, але в його очах відчувається легке здивування.

—  Я твій охоронець! І я маю право тебе охороняти заради твого ж блага.  Без них ти не будеш захищена.

Нахиляюся вперед, відчуваючи, як зростає рішучість:

— Я знаю. І я готова. Мені не потрібні ці знаки, щоб бути обережною.

Кайлен на мить мовчить. Його погляд темнішає, він стискає щелепи, ніби намагається знайти слова, які переконають мене здатися. В очах блимає хвиля тривоги — він справді боїться, що я можу накоїти дурниць без магічного захисту.

— Аврелія… — починає ельфей тихо, але твердо, — ти навіть не розумієш, що робиш…

Я наближаюся і обережно торкаюся його щоки, залишаючи легкий поцілунок.

— Дякую, — шепочу тихо. — Що турбуєшся, але усе буде добре.

Охоронець на мить дивиться здивовано, а потім м’яко усміхається і трохи відступає. Його зеленоокий погляд лишається уважним, але напруга в очах трохи розсіюється. А потім повільно піднімає руку. Рунічні символи починають згасати, один за одним, і кімната стає звичайною, без магічного сяйва.